припис був: «Післанці руські
ждуть на відповідь до завтра,
завтра будуть на скалі».
По печері ходить старець,
хрест до груді притискає,
молитви тихенько шепче
і не думає про лист.
«Хрест - моє добро єдине,
хрест - одна моя надія,
хрест - одно моє страждання,
одинока вітчина.
Все, що понад ним,- омана
і чортячая спокуса;
лиш один тут шлях правдивий
і спасенний - шлях хреста.
Що сей лист і що сей голос?
До кого? До старця Йвана.
Старця Йвана вже немає,
він умер, умер для всіх.
Що мені до України?
Хай рятується, як знає, -
а мені коли б самому
дотиснуться до Христа.
Адже я слабий і грішний!
Я не світоч, не месія,
Їх від згуби не відкуплю,
сам із ними пропаду.
Ні, не зраджу свого бога,
не зламаю заповіту
і ярмо хреста отсього
до могили донесу.
Близько вже. Мабуть, для того
б'є на мене вял остатній
і остатня часть дороги
так болюща і важка.
Вже недовго. Боже! Боже!
Облегши мені тягар мій!
Просвіти остатню стежку,
що мов губиться у млі!»
Усю ніч молився старець,
обливав лице сльозами,
до хреста старечі груди,
мов до матері, тулив.
Вів ридав, шептав і кликав,
та було довкола темно,
і в душі страшенно темно,
і просвітлення не йшло.
А коли воскресло сонце,
він сидів і ждав тривожно,
поки камінь загуркоче,
голос ізтори озвесь.
Ось гуркоче глухо камінь,
старець разом стрепенувся,
та рука не простяглася,
він на знак не відізвавсь.
«Старче Йване! Старче Йване!» -
кличе голос, і здається,
що се крик тривоги, болю,
що рятунку просить він.
«Старче Йване! Старче Йване!
Се посланці з України,
се твої убогі діти.
Старче Йване, відізвись!»
Старець слухав, дух заперши,
його ухо жадно ссало
український любий голос,
але він не відізвавсь.
«Старче Йване! Старче Иване!» -
довго кликали посланці,
а внизу лиш море вило,
та не відізвавсь Іван.
Вечоріє. Наче сизий
килим, тінь лягла на море,
а з-поза гори проміння
скісно в морі порила.
Золотистий шлях простягся
від тих морських хвиль рухливих
до верха гори Афона,
під скалою море гра.
У печері в самім вході
згорблений сидить пустинник
і письмо раз в раз читав
і сльозами полива.
«Слухай, рідна Україна,
стара мати-жалібниця,
голосом плачливим кличе
своє любеє дитя».
«Любеє, нема що мовить!
Що в найтяжчую годину,
в непрозору, люту скруту
свою матір покидаї
Що в засліпленні безумнім
сам лише спастися хоче,
а братів тривожних, бідних
без поради покида!
І яке ж ти маєш право,
черепино недобита,
про свое спасения дбати
там, де гине міліон?
Чи забув слова Христові:
«Добрий пастир власну душу
віддає за своє стадо»?
Ти хіба не пастир їх?
Чи забув слова Христові:
«Хто рече: кохаю бога,
а не порятує брата,-
той брехню на душу взяв»?
Адже ж за всі душі тії,
що там впадуть у зневірі,
а ти б піддержав їх, в тебе
бог рахунку зажада.
Адже ж ті твої чернечі
горді мрії про спасения
тут, далеко від спокуси,-
се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не божий шлях верстаєш,
а дияволові служиш,
майстру гордощів, що богу
рівним бути забажав.
Се не божий шлях! Таж навіть
якби в рай ти так дістався,
а твій рідний край і люд твій
на загибель би пішов -
адже ж рай тоді для тебе
пеклом стане! Сама думка:
«Я міг їх порятувати!» -
тобі з неба зробить ад!»
І смертельная тривога
зціпила старече серце
і заперла дух у груді,
зимний піт лице покрив.
Він зирнув на сине море,
де рубцем золототканим
зарисовувався обрис
від Афонської гори.
Глянь, з Афонської затоки
звільна барка випливає,
із отіненого плаю
ген на сонячний біжить.
Турчин баркою кермує,
в барці кунтуші козацькі
і шапки червоноверхі,