— Маріко, йди-но сюди!
— Що тобі треба?
— Будь така ласкава, піди до криниці, котру я вкажу, й візьми цілющої води, й пусти у замок.
Маріка послухала. Принесла води, пустила у замок — і замок відімкнувся. Розбійник помастив вухо живлющою водою — й вухо зрослося. А Маріці почав казати:
— Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?
— Хотіла б.
Розбійник каже:
— Але так ми не можемо одружитися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.
Вона погодилася й на це. Розбійник наказав:
— Коли прийде додому, прикинься хворою й скажи, що їла б вовче м’ясо. Він піде до вовків, і вони його розірвуть.
Не знав він, що Іванко — цар усіх звірів, що розуміє їхню мову.
Була у розбійників перед підземним палацом груша, котра взимку і влітку цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший, груша цвіте. Ускочив до тієї хижі, де розбійницькі трупи лежали і зачаївся. Іванко приходить і бачить: сестра в постелі йойкає. Жалко її стало.
— Що сталося?
— Дуже мені болить. Їла б з малого вовчати м’ясо. Може б, одужала?
Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п’ятьма вовчатами. Іванко зарядив рушницю, став на коліно й хоче стріляти.
Вовчиця тут заговорила:
— Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб’є третину світу і піде назад, під явір, з-під котрого ти її взяв. А йди й бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши й пусти на волю.
А вовчаті наказує:
— Служи цьому чоловікові так, як батькові.
Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться — груша цвіте.
— Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м’яса з малого ведмежати.
Так і зробила. Іван пішов знову у ліс. Бачить: іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а ведмедиця заговорила:
— Іванку, не вбивай мою дитину. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть.
А до ведмежати каже:
— Слухай його, як свого батька.
Дивиться старший — груша цвіте.
— Маріко, не вмирає твій брат!
І так словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звірину, і щоразу Іванко вертався здоровий і приводив з собою якогось звіра…
Тоді старший надумав ще одне діло. Коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:
— Скажи йому, аби йшов між дві гори принести води. Оті гори одна об одну б’ються, а між ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб’ють.
Іван пішов і потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і приніс додому.
Розбійник придумав ще одну хитрість. Говорить Маріці:
— Кажи йому, що там-то й там-то є дванадцять млинів і хай принесе тобі з тих млинів борошна на обід, і коли ти страву з того борошна з’їси, враз одужаєш. А ті млини відчиняються раз на дванадцять років і мелють людські кістки, а управляють ними чорти. Завтра двері у млинах розчиняться і, як він зайде, замкнуться за ним, і там він загине.
Йде Іван по борошно в чортівські млини. А умів він гарно на дудку грати й пищалити. Усі звірі збіглися до Івана і почали танцювати.
Іван з усіма звірами приходить у чортівські млини. Двері повідчинювані. Зайшов, набрав у кишені борошна й скоро повернувся. Двері за ним замкнулися, а вся звіряча братія зосталася у млинах. Йде він додому. Груша зацвіла. Старший каже:
— Недобре! Іван і там не загинув.
І наказує Маріці:
— Зробися здоровою й добре попроси його: «Хай я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв’яжи йому руки і мені свисни.
Так і сталося. Маріка просить Івана:
— Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Хай я тебе скупаю в паренім молоці.
Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв’язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійнику. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили, будить його і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили з сестрою виколупати йому очі й пустити по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколупує розбійник Іванові одне око, а сестра каже:
— Дай друге я виколупаю.
І лишився Іван без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. А в той час у ліс люди прийшли працювати. Уночі відправили по воду кухаря. Кухар узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі щось хлюпочеться. Налякався кухар, кинув відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:
— Чому ти не приніс води?
— Не приніс, бо в колодязі чорт.
Люди взяли довгі жерді з крючками, що звуться цапини, і йдуть до колодязя, говорячи:
— Не біймося чорта. Гуртом уб’ємо його.
Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:
— Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь потрапив так й отак.
Люди, почувши людську мову, спокійно підійшли до колодязя, витягли голого Івана і принесли його до свого помешкання. Один дав йому штани, другий сорочку, а третій нагодував.
Пробув Іван у лісі три роки. Люди його, сліпого, годували. І вирішив Іван вкоротити собі віку, бо що то за життя сліпому. Пішов у лісові хащі, б’ється головою об буки, дряпається об кущі, нарешті заходить у якесь болото. Не може ноги витягнути й падає у криницю. Падає і тут же прозріває, з’являється в нього зір, бо то була криниця з живлющою водою. Повернувся Іван до людей, ще три роки працював, щоб віддати зароблене людям. Ще три роки робив на себе: одягся, узувся. Так перебував у лісі з людьми дев’ять років: три без очей, шість з очима. А на дев’ятий зібрався додому.
Йде дорогою, приходить на розпуття, там сидить старий чоловік. «Які сто п’ятдесят літ, може, має», — думає Іван і звертається до діда:
— Поміняйте зі мною свою одежу.
А дід мав подерту одежу. Каже:
— Хлопче, ти, мабуть, говориш зі мною на сміх?
— Не на сміх я з вами говорю, дідусю, справді хочу мінятися.
І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі склянку з водицею, покропився нею — і враз помолодшав, немов йому вісімнадцять років. А Іван мовить:
— Ой, якби мені таку воду, тільки щоб я став таким старим, як ви.
Дід витяг другу склянку, побризкав Івана — і враз став Іван старшим за п’ятдесят років і каже:
— Дідусю, дайте мені скляночку з молодою водицею.
І дід йому дав обидві скляночки. Іван подумав: «Тепер би піти до своєї сестри».
Приходить і бачить: хата стоїть на землі, а не в землі, як було раніше. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворітьми і гукає старечим голосом:
— Відчиняй!
Вийшла сестра, пустила старця в хату й дала йому їсти. Жебрак поїв і ніби захотів відробити. Заніс води і дров до хати. Почистив хлів. Так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин ночі приходить розбійник з полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лаві спить якийсь жебрак.
— Хто це?
— Не турбуйся, але говори тихо, бо старий чоловік спить.
Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до півночі. Лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його жона. А Іван дивився крізь дірку в одежині, не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб одібрати у нього свої сили. Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі, взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на себе. Покропився молодою водицею — і став такий, яким був перед тими дев’ятьма роками. Проходжується посеред хати, будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже перелякалися.
Іван каже: