— Я вас не буду бити, досить ви з мене познущалися!
Згадав Іван за своїх звірят. Знайшов пищавку, почав пищалити. Коли звірина почула цей голос, проломила дванадцять дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана. І говорить ведмідь:
— Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили у двері так, що вони розпалися на порох.
Звірі розтягли розбійника на куски. А сестра дуже заплакала за розбійником, бо лишилася самотня.
Тим часом Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своїм звірячим військом і йде у ту державу.
Коли він спустився з гір зі звірами, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце на землі може спектися. Приходить до одного шинкаря й каже:
— Дай мені дві бочечки пива по сто п’ятдесят літрів.
Шинкар не зміг принести, а відчинив йому погріб:
— Бери собі сам.
Іван випив триста літрів пива й почав говорити:
— Що у вас за новини?
— Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві. Вимагає четвертої. Четверта припадає на царську доньку.
Іван зразу здогадався, що це була за донька, — та, котру він визволив від розбійників. І каже шинкареві:
— Веди мене, де змій!
Шинкар відмовляється, боїться, та нічого не поробиш, мусить Івана вести.
Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде по свою смерть. А був у змія брат, що набрав людської подоби, котрий випроваджував людські душі у жертву до змія. Бачить Іван: везе карета царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана і дуже жалісно заплакала. Тоді зміїв брат повернув коней і хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на змієвого брата — візника. Сів на передок карети (а карета ввійшла по самі осі в землю) й говорить дівчині:
— Не бійся, я не дам тебе. — І викликає змія: — Молодий пане, поглянь! Тут є дівка!
А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяв кінчик і поклав у шкатулку. А зміїв брат зробив те ж саме. Тоді повернувся додому з царською донькою, а Іван лишився.
Коли зміїв брат в людській подобі їхав через міст, уже під мостом текла вода. Зміїв брат став на мосту, закляв царську доньку, щоб казала, що то він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина поклялася й пообіцяла, що стане йому за дружину.
Іван повернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше й жалує. Іван поглянув: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій аж через верх ллються. Тоді знову повернувся в державу, де була посуха. І в шинку питає:
— Що нового?
— Нового багато. Зміїв брат убив змія, і води тепер досить. А завтра царева донька виходить заміж за змієвого брата.
Заєць почув цю новину та й каже:
— Царю наш, пусти мене на весілля до царівни.
Іван його пустив. А царівна наказала сторожі: коли буде йти яка звірина на весілля — пускайте! Зайця пустили. Царівна взяла його на коліна й повеселішала. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти.
А зміїв брат у палаті сидить у подушках під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під змієвого брата висунулися і він злякався.
Вернувся зайчик до Івана веселий і хвалиться. А тут і лисиця проситься на весілля. Пішла — і її почастували. З-під змієвого брата ще дві подушки висунулися.
Проситься вовк на весілля. Та Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замовив собі два танці. А коли танцював, підскочив до змієвого брата і відкусив його обидві ноги. Той без ніг, але реве, щоб іти вінчатися.
Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Усі ходімо», — каже Іван. І прийшли у палату.
Коли царська донька побачила Івана, обняла його і розказала, як зміїв брат її закляв. Але цар не повірив. Хотів бачити докази. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припасував і побачив, що зміїв брат одурив його, бо він відрізав кінці язиків уже за Іваном.
Звірі розтягли змієвого брата, а Іван одружився з царською донькою.
Але ще забажав свою сестру покликати на весілля.
Сестра прийшла на весілля, а після весілля замкнула звірів у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван помер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не піклувався про неї.
Каже ведмідь слонові:
— Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.
Розвалили хліви й бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:
— О, як я дуже заснув.
А ведмідь:
— Заснув ти добре, бодай би твоя сестра так заснула.
І знову сестра за два тижні позамикала звірів в хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце та й умер.
І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і бачать: під лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав. І каже:
— Як я дуже заснув.
— Бодай сестра твоя так заснула.
А Іван відповідає ведмедеві:
— Робіть з нею, що хочете.
Звірі розтягли сестру на чотири частини, а Іван жив щасливо зі своєю жінкою.
