Іван Михайлович Чендей
Іванові журавлі
Курликали журавлі
Чорною мережкою журавлині ключі прошивали ранкову легку блакить верховинського неба.
Кру, кру, кру… — протяжне, тривожно падало на ліси і гущавини чагарів по обочах, никло в глибоких нетрях і глухло по хвилях натуженої талими водами прудкої ріки.
Іван Каламар вийшов з хати й став коло городця. Взявся за штахетину і дивився, як пильно жінка перекопує грядку. На теплих вітрах, на сонці просохла земля кришилася дрібною грудкою, коли перекидала її, сікла вістрям рискаля сторч од себе.
Чекав, чи, бува, Анна не промовить яке слово — вночі приплівся додому пізно. На світанні добудитися не могла, щоб встав, брав лопату і йшов щось робити коло хати. Ади, яка пильна! Він ще заспаний, а вона вже сьомим потом облилася.
«Роби, роби! Бог жінку і створив для того, аби три кути в хаті було кому держати! А мені і так не лихо… Від роботи коні здихають…» — думав.
Булькнуло, забурчало у його шлунку од того, що був голоден. — Чуєш, га-а! Дай щось їсти!
Мов студені води гулькнули на неї — наляканими очима застигла на чоловікові:
— Бійся бога! Дав святий дочекатися великодньої п'ятнички, потерпи хоч одній днинці, коли вже говіння не знав…
— Пережиток!.. — пальнув.
— Твоя мама, прощена би, від живного четверга до світлої воскресної недільки в роті і водички не мала, а жила…
— Пережиток! Хто її просив?..
— Не просив ніхто… Закон пам'ятала!
— Пережиток! Кажу тобі, пережиток! А з мене дурня не роби! По жіночому закону і обов'язку їсти дай!
— Аж би ти мене сік, аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, нині їсти тобі не подам!
— Думаєш, шапкувати буду перед тобою? — випалив. У його уяві в цьому городці у такий же передвеликодній день на цій же грядці і цим же рискалем орудувала його перша жінка — небіжка Марійка…
Кру!.. Кру… — прилипало далеке й глухе пташине промовляння.
Ключ-бо прощався з селом, відпливав за високий обрій.
На грядці Анна рискалем ткнула до розпушеної ріллі й сперлася на держално. По розпашілому лицю повела полою рукава й задивилася на чорну журавлину мережку, що танула в блакиті.
Заторохтіло дерев'яними клепачами по грабовій дошці з високої церковної вежі, озвався хриплий велетенський деркач. Недбало складеними пальцями правої Анна поспішно махнула хреста в повітрі од чола на живіт і рамена. Як-не-як, а нині великодня п'ятничка…
— Пережиток!.. Несусвітна темнота… — кепкував Каламар, гидливо збираючи воронкою тонкі губи.
Жінка схопилася й знову до роботи. Перед нею латка ціла чорніє відпочилою перемерзлою грудою. Під ногами м'яка, ще не піднята земля.
В кутку городця зеленіє купка хрещатого барвінку, коло плота напружується пуп'янками кілька щеп. Каламар дивиться на них і думає, котру цієї весни посадити на могилі покійниці Марійки — най би щепа зеленіла і по веснах квітом вкривалася на пам'ять.
На церковній вежі торохтіння хвильку примовкло, далі знову над селом покотилося дрібне і настирливе, поки не вдарилося в пригірки і не поглухло.
До хати од городця пішов зсутулений, важкий.
Кру… Кру… — німіюче падало на високі полонини.
Три Івани
Переступив поріг хати, рубленої з смерекових кругляків, — давніх, поруділих.
У сінях постояв, ніби якусь мить не знав, куди далі.
Запахло дивно проскурами, ладаном, восковими свічками. Як у далекі літа, коли заходив сюди з батьком погрітися в ті зимові неділі та свята між утренею і літургією, коли з полонини палило студеним вітром, а на ріці біліла крига. Ще малим хлопчиком був, як заходив сюди.
Тепер думав, що в цій оселі час зупинився назавжди і млосним сопухом, і навіть іконою Івана-хрестителя на стіні проти самих вхідних дверей, і плішами на мурованому димарі, і відром-бляшаником у кутку праворуч, щоб прохожанам зручно води напитися.
Почув повільне човгання важких ніг на помості в світлиці.
Каламар імився за клямку, коли двері відчинилися.
На порозі став високий, пригорблений в плечах, набряклий в обличчі отець Іван Стах.
Гість занімілим поглядом вп'явся в біле попове волосся — на раменах підхапувалося хвилею, а серед голови лежало рівним проділем.
— Добрий день, сину! — лагідно і добродушно привітався господар — справді був здивований: а що це могло привести до нього Каламаря?
— Гм… «сину»! — посміхнувся дратівливо Каламар. Помовчав, поводячи очима од ніг до голови й міряючи колись ставного і здорового, тепер зниділого, погорбленого не одними тільки літами отця Стаха. — Який я для вас син? По богослуженнях не стовбичу, до сповіді не йду, а причащаюся тільки в закусочній? — задиркувато, з притиском питав Каламар.
Стах дався дозаду. З віддалі хотів глянути на Івана Каламаря. Та зрозуміти ураз не міг тої лукавої насмішки, що цідилася з його уст, розпливалась і холола на розповнілому широкому лиці.
«Ув-ва-а, ув-ва-а!» — почув він далеке-далеке і побачив Івана Каламаря в пелюшках у ту давню і, здається, таку недавню неділю одної зими після різдва, коли сам він з кумою Савулихою приніс немовля в сповитку для хрещення.
— Гм… Тепер ти великий… — поступливо хитнув головою піп і придивлявся до гостя тими допитливими очима, якими хотів прочитати усе, що було написано і чого не було написано на лиці Івана.
Каламар не знав — іти за господарем чи казати йому те, що має, тут, у сінях. Та вагався лише одну мить. Коли Стах відчинені двері потримав за клямку, гість ступив через другий поріг.
На плиті окріп балакуче побулькував покришкою — стрибала дрібно, цокотливо на чайнику.
Велика молитовна книга лежала на пюпітрі, застеленому вишиваним рушником.
У кутку перед божницею звисала на ланцюжках лампада.
На двох Іванів дивився лагідний і добрий Христос. Довкола нього юрмилась іконами ціла громадка угодників божих, чудотворців преподобних і старців праведних, по чину більших і менших, значимих і малозначущих. Одні тулилися до Ісуса ближче, інші були трохи далі, і по цьому теж можна знати, котрий святий якого рангу, з меншими чи більшими достойностями і силою впливу. Одне-єдине гуртувало докупи святий сонм — тусклі і пісні, байдужі обличчя.
— А тепер слухайте, святий отче, в якому такому ділі я до вас прийшов. — Каламар од божниці повернувся й підняв затиснутий довбешкуватий кулак у повітрі так, ніби щось у жмені чіпко тримав.
Стах насторожився.
— Кажіть мені: нині великодня п'ятниця?
— Нині свята великодня п'ятничка!.. — спокійно, розмірене відповів піп, бо ще не знав, за чим навідався гість.
— А завтра субота?
— Субота.
— Позавтра неділя?
— Позавтра, синку, коли бог поможе діждати в здоров'ї, святий великодень!
— Гм… Кажете — великий день!
— Святий великодень! Великий і світлий, синку, день!..
— А паски людям і цього року святити будете?
— Коли праведний і милостивий господь поможе нам діждатися тої радісної днинки в моці і здоров'ї, буду святити!.. Може, і ви, Іване, пасочку принесете з жінкою?.. Я вас уже десять літ, коли добре пам'ятаю, не видів…
— І не увидите! — сердився Іван Каламар.
— Та ви не гнівайтеся… Я вас від божого дому не проганяв, я вас до нього силою і не тягну…
— Що чинити, отче, знаю і сам! До вас за порадою не прийшов!.. Слухайте, отче, що я скажу вам перший раз і другий раз… Перший раз: я вам ніякий не Іван!
— А хто?
— Я — Іван Іванович! Розумієте? Другий раз: людям паски святити цього року не смієте!
Стах застиг з розтуленими устами, бо десь усередині його немолодого єства щось тріпонулося, забилося, заклекотіло й мало вирватися раптовою огудою. Та він тільки поступливо посміхнувся, переводячи бесіду на жарт:
— Що ви, чоловіче божий! Не гнівіть милостивого… Не творіть хулу!.. А коли хочете, я можу вам казати «Іване Івановичу»! Та ви для мене будете тільки Іваном — раз! А хто посвятить людям паски? — Два! — Тут отець Стах говорив і запитував уже спокійно, виважуючи кожне слово на терезах поміркованості, що їх дали йому довгі літа.