— Паски посвячу я!
— Дух святий при вас! Що ви таке нерозумне кажете? Іване!.. — налякався піп.
— Що чуєте, те вам і кажу!
— А як посвятите?
— Просто!
— Як просто?..
— Одягну на себе ваші лахи і посвячу!
— Тебе на це не благословляли… Ти на це не вчився…
— Подумаєш, мудрість яка!.. Бризну кропилом наліво, направо, махну кадилом по бабах та по дідах — і все буде готово!..
Стах приступився до Каламаря, поклав руку на його плече:
— Слухай, хреснику!
— Я вам не хресник!
— Слухайте, Іване Івановичу!.. — старий загнувся. — Але я вас хрестив!..
— А я вас не просив!
— Мене просив твій няньо!..
— Бо дурний був!
— Пекельний гріх творите!
— Чим?
— Хулою!
— Якою хулою?
— Ви забули заповідь: «Чти отця свого і маму свою, щоб добре було тобі і щоб жив довгі літа!»
— Гм!.. Я, отче святий, говорю так, як думаю! А вам кажу на розум: і хрещення, і свячення, і пости, і богослуження — обман простого народу!
— Хто ти?
— Уповноважений!
— Іване!.. Ти щось плетеш… Хто тебе на таке уповноважив?
— Іване Івановичу! — злим голосом перебив попа гість, поправляючи.
Піп уже стояв каменем. Умить він почув, як під ним дубіють і наливаються студеним залізом ноги, як ниють і хлянуть руки. Несподівано опустився на табурета коло плити. Оглух, занімів ураз, дарма Іван Каламар щось мугикав під ніс, дарма надворі розщебетувалася пташня гомоном весняної сонячної днини.
Стах уже розумів: тут, перед ним, не жартівник, що зайшов просто собі покепкувати та посміятися перед святим Великоднем. Стах чіпко охопив долонями голову, ледь-ледь ворушив пучками довгих пальців у довгому білому волоссі.
— Чуєте? — Каламар сіпнув Стаха за плече.
— Чекай! Чекай!.. — помахав пальцем, потім лівою рукою хитнув у повітрі Стах і долонями стиснув обважнілу голову.
Примружився й спідлоба дивився на Каламаря. В очах задвоїлося і задробилося, замерехтіло, посіялося, та він усе одно бачив тільки дебелого, широкого в плечах, розповнілого чоловіка у великих заболочених чоботищах. Складені руки Івана Каламаря лежали на виступаючому череві, важка похмурість па круглому лиці од зморщок по чолу ділилася густими смугами брів і буйною чорною поростю між бровами.
На голосницях Каламаря вже вибилася сивина, та Іван Стах заплющив повіки, знову плив у минулі далекі роки, сам молодшав на цілі десятки літ. І вже бачив себе у вишиваних статечними ґаздинями священних одягах з домашнього полотна для літа на полі, між нив, у червневі зелені свята. Тоді, коли у природі і зело, і тваринка радіє та веселиться, квітне і буйнує, наливається й тужавіє плодом та зерном, а нива до сонця рясно тягнеться колосом… А він, Іван Стах, іде попереду громади парафіян, кадильницею в руці помахує й пускає з неї хмаркою легкий пахучий димок ладану. За ним дяки поспівують то «господи, помилуй», то «подай, господи», літні чоловіки помагають дякам то влад, то невлад, за чоловіками йдуть жінки — котра з дитиною на руках, котра мале веде за ручку, а котра без дитини… І всі вони наряджені, всі урочисті, як саме верховинське літо, бо йдуть святити царину, аби травицю посуха не спалила, аби град посіви не столочив та до праведної землиці не прибив людську кервавицю. Ідуть просити, аби дощі були щедрі і теплі, а вітри легкі і гожі. Він тепер уже запаху ладану не чує, дарма сизий димок в'ється перед самим обличчям. Бо широке поле йому пахне травами і квітами, сади повивають його ароматами, а груди розпирає лоскотний дух нив. Тепер уже йому побожно співають не дяки, а неземними голосами захлинається пташня доокіл, співає нива і сіпожать, співають гори, співає небо дивним гомоном. Він оглядається по своїх парафіянах і бачить Іванкову маму. Хлопця вона веде за ручечку — малого, чорноволосого, окатого… А між чоловіками — статечними господарями — сам Іван Каламар — Іванків батько. Ні, не нинішній, погорблений, посивілий, з плетивом густих зморщок на смуглому лиці…
— Може, й обмана! — вихопився Іван Стах з дивного забуття й посвітлілими у далекій мандрівці очима глянув на гостя. — Але їм — таким, як твій няньо, як твоя мама, прощена би, як твій дід і твоя тітка, — їм щось треба…
— А що їм треба?
— Коли б їм нічого не треба, було би страшно… — так, ніби вже міркуючи сам тільки з собою, мовив Стах. — Як тобі пояснити? — Ураз замислився, бо тепер уже добирав слова, що їх іще ніколи нікому не казав. Він бачив селян у неділю і в свято, у великий піст і м'ясниці. Бачив у купелі при хрещенні малих, котрі самі не знали, що з ними коять і що з ними коїться, бо протест виявляли хіба захлинистим плачем; бачив тих, котрі лежали в невиліковній недузі й чекали смерті, як чекають невідступне і неминуче, зате хочуть самі піти з життя чи хтось хоче за них, аби пішли з життя, з тим останнім єлеєм помазання, після котрого уже і найстрашніші дороги здаються нестрашними… Бачив і тих, що лежали в труні з п'ятаками на очах, з восковою свічкою в хрестом складених руках на грудях, перед перекопаною черленою верховинською землею на цвинтарі…
Трусонув білою куделею на голові, проганяючи моторошні картини, бо вже бачив у церкві відданицю і жениха — в золочених вінках з хрещатого барвінку, з розмарином і чічками, наряджених у вишиванки, чув весільну пісню і бренькітливий гомін цимбал… І всюди був він — отець Іван Стах. Уводив у життя, вінчав, ховав, наставляв і розраджував, відпускав гріхи і накладав покуту за цих, лякав геєною і потішав царством вічним…
— Так, так… Я знаю… Хтось скаже — наша наука застаріла. Та я і сам не кажу, що вона не застаріла… Але я хотів би знати: що ти їм даси? Що ти сам даси їм замість неї? Коли у них є не тільки отут! — Стах узявся рукою за черево, а далі перевів долоню до серця: — Коли у них в і отут… Що ти їм даси, коли вони чогось та потрібують… Я старий. Може, вже й дурний, та хотів би чути од тебе, молодшого!..
Каламар зібрав чоло двома великими пругами:
— Я їм дам клуб!
— Мало!
— Я їм дам кіно!
— Мало! Іване Івановичу!..
— Я їм дам ще співи!
— Мало! Дай більше!.. Не скупися!..
— Я їм дам забаву!
— Мало! Забави мало!..
Каламар звів палець угору — щось шукав.
— Гм?.. Що я їм дам?.. Ну, дам їм ще лекцію!
— Мало, Іване Івановичу!..
— А ви що їм даєте? — раптом гість розсердився. — Казочку про Адама і Єву? Про Каїна і Авеля? Про Ноїв ковчег і воскресіння Лазаря?.. — Каламар готовий був вигорнути з пам'яті усі притчі і небилиці, що їх сплодили євангелісти й святителі — тямив по науці, котру чув од самого отця Стаха ще школярем.
— Добре, сину! Кажеш, казочки? А звідки вони пішли і для чого вони були? У казці про Адама і Єву, про Каїна і Авеля, про блудного непоштивого сина була і велика правда! Був закон!.. Було древо пізнання добра і зла… Було «не сотвори собі кумира ні у водах, ні під землею, ні на землі…» Казки з неба не впали, як не впав з неба і сам я! А паску святити буду… Не я придумав… Еге, був час, коли твій дід і твій няньо святили паску на дощику — пани-чужаки хотіли, щоб ми на Верховині великдень святкували з ними…
— Будете святити?.. Ви такий упертий?..
— Буду!
На цьому слові Каламар повернувся й побачив зненацька на стіні портрет Стахового сина — Івана.
— О, Іванку! Тезку мій! Ти тут? Чуєш, що твій няньо каже?.. А я вже думав, що тобі, небоже, серед святих образів і місця не буде! Як тобі тут? Не тісно?.. От був хлопець! — вдався у прихваляння Каламар. Піп повернувся й собі до сина, що на портреті. Закосичений сріблястими котиками — не встигли посохнути і помарніти од цвітної неділі перед Великоднем, на двох Іванів тепер дивився третій Іван з саморобної різьбленої рами.
— Не сердіться, Іване Івановичу, але він вам не тезко!
— Як не тезко? Іване! — махнув рукою Каламар, апелюючи до портрета на стіні:—Ти був Іван, я Іван! Ми оба Івани!