ІВОНА (кричить): Геть! Геть! Геть! Забирайся!
ІНОКЕНТІЙ: Вона закохана!
ІВОНА (згасаючи): Забирайся!
ПРИНЦ: Вона озвалась. Але в такому разі... Озвалася. Мовила. Ви чули? Але в такому разі... це може значити... якщо вона озвалася... що вона справді в мене за...
ІНОКЕНТІЙ: Це ж, мабуть, помітно. Я, як завжди, програв. Тоді я піду. Я йду. (Виходить.)
ПРИНЦ: Закохалася... Замість зненавидіти мене. Я знущаюся з неї. Принижую. А вона закохалась. І тепер... вона кохає мене. За те, що я не можу її знести. За це вона мене кохає. Ситуація стає серйозною.
Заходить Валентій.
Геть, Валентію! І що мені тепер робити?
КАМЕРГЕР: Ви, принце, погляньте на цю ситуацію крізь вашу юначу легковажність!
ПРИНЦ (до Івони): Ні. Скажи, що ні. Ти ж не кохаєш мене?
Івона мовчить.
ПРИНЦ: Якщо вона мене кохає, то я... то я нею кóханий... А якщо я нею кóханий, то я її кохáний... Я в ній. Вона має мене в собі. Не можу ж я її зневажити, якщо вона мене кохає. Не можу ж бути зневажливим тут, коли я там, у ній, її коханий. Ах, я, власне, завжди гадав, що я є тут, собою, у собі — а тут раптом бац! Вона впіймала мене — і я опинився в ній, наче в капкані! (До Івони.) Якщо я є твоїм коханим, то я не можу не кохати тебе. Я змушений тебе покохати... я покохаю тебе...
ЦИРИЛ: Що ти замислив?
ПРИНЦ: Покохати її.
ЦИРИЛ: Ти пориваєшся на неподобство! Це неможливо!
ПРИНЦ: Івоно, надягни капелюха.
ЦИРИЛ і КАМЕРГЕР: Куди? Куди?
ПРИНЦ: Перейтись. Удвох. Сам на сам. Щоби покохати.
Принц та Івона виходять.
ЦИРИЛ: Ну то що?
КАМЕРГЕР: Вона заморочила йому голову!
ЦИРИЛ: Щоби бридота заморочила голову? Бридота?
КАМЕРГЕР: Бридкі жінки часом сильніше вдаряють у голову, ніж гарненькі, якщо підійти до них занадто близько.
ЦИРИЛ: Мій розум стає дибки!
КАМЕРГЕР: А я кажу вам, що немає нічого небезпечнішого... Узагалі-то небезпечними вважають приємних жінок, однак неприємна, насправді неприємна жінка для чоловіків — так само, зрештою, як і для жінок насправді неприємний чоловік... Ого! Я намагаюся ніколи занадто не заглиблюватися в це. Протилежна стать завжди приваблює! Така неприємна жінка, а ще коли вона молода і її неприємність відповідно наїжачена — хо-хо-хо! — а надто для молодика, який наближається до неї довірливо, із завзяттям — хо-хо-хо! — і який враз стає лицем у лице супроти... супроти якихось жахливих... жахливих речей...
ЦИРИЛ: Яких речей?
КАМЕРГЕР: Юначе, ти їх не знаєш, а я, нехай і лещу собі, й побував у бувальцях, також їх не знаю. Існує різновид явищ, яких джентльмен не може знати з тієї причини, що якби він їх пізнав, то перестав би бути джентльменом.
Дзвінок.
Що там знову таке?
Заходить Валентій.
ВАЛЕНТІЙ: Відчинити?
Заходять Король і Королева.
КОРОЛЕВА: Де Філіп? Їх немає?
КАМЕРГЕР: Вийшли.
КОРОЛЬ: Ми прибули сюди власними персонами, бо, святий Боже, ну що він там знову начудив? Дами прибігли скаржитися до королеви, що начебто наш син умисно, заради блазнювання, заручився із телицею, щоби висміяти за її допомогою їхні теє... якісь там їхні фізичні недосконалості...
Ха-ха-ха! Ото вже мені харцизяка! Ну, якщо вся річ у цьому, це ще півбіди!
КОРОЛЕВА: Однак цього не можна допустити. Поміж моїх фрейлін панує жахливе обурення, а кавалери дозволяють собі сипати непристойними жартами.
КАМЕРГЕР: Ба, ба! Якби лише це! Начувайтеся!
КОРОЛЬ: Що сталося?
КАМЕРГЕР: Сталося... Бо він там тепер її кохає... він кохає її... Ні, цього словами не передаси. Це годі вимовити! Це щось... руйнацьке. Ваші Величності! Начувайтеся — щоб усе не зруйнувалося!
КОРОЛЬ і КОРОЛЕВА: І що робити?
Акт III
Покій у палаці.
Цирил сидить на стільці, дві дами минають його із хихотінням — слідом за ними заходить Принц.
ПРИНЦ: Що ти робиш?
ЦИРИЛ: Сиджу.
ПРИНЦ: І що?
ЦИРИЛ: І нічого.
ПРИНЦ: Про що вони говорили? Ти не чув, з чого сміялися дві ті шльондри? Не впало тобі у вухо?
ЦИРИЛ: Жінки завжди сміються. Хихотіння є природнім станом кожної жінки, бо цей стан їм найбільше до лиця.
ПРИНЦ: Із мене?
ЦИРИЛ: Чому ж вони мали сміятися саме з тебе? Досі пересміювалися між собою.
ПРИНЦ: Якщо не з мене, то з неї... з моєї нареченої. Але я помітив, що різновид сміху змінився. Може, я помиляюсь, але мені здається, що сміх перекинувся... з неї на мене. Кожен кожному і кожна кожній шепоче на вухо й хихотить. Може, це ілюзія? Я здогадався... Будь ласка... будь ласка, постарайся вивідати, що говорять про нас і якого штибу ці нáсмішки. Я хочу знати, який це різновид. Звісно, мене це анітрохи не зачіпає, але я хотів би знати. І скажи їм за нагоди, що як вони надалі будуть у мене за спиною дозволяти собі...