ЦИРИЛ: Філіпе, що з тобою відбувається? Ти став дратівливий і образливий, начебто ти — твоя наречена.
ПРИНЦ: Ну-ну, не дозволяй собі. Годі. Я не звик до того, що висміюють мене, мої вчинки або мої почуття. Скажи тій голоті, що як хтось із них зважиться хай би й на найменшу нетактовність, бодай на тінь нетактовності...
Углибині прочиняються двері, і під звуки сурм заходять: Король, Королева, Камергер, Івона, Іза, придворні.
КОРОЛЕВА: Смачно? Що — смачно? Еге ж? Ти наїлася, дитя моє? (Усміхається, цілуючи Івону.) А може, ще грушечки? Грушечки в карамелі? В карамелі? Солодко?
Івона мовчить.
Грушечка зміцнює (сміється). Корисно! Корисно!
КОРОЛЬ: Корисно! Сю-сю-сю.
Мовчання.
КОРОЛЕВА: А може, трохи вершків? Вершки зміцнюють. Це корисно. Вершків, може? Молочка? Молочка з цукром?
Мовчання.
КОРОЛЕВА: Що ж таке? Ми не маємо апетиту? О, це недобре. Що тепер будемо робитоньки? Що? Що ми будемо робитоньки?
Івона мовчить.
КАМЕРГЕР: Нічого? (Філантропічно сміється.) Нічого?
КОРОЛЬ: Нічого? (Філантропічно сміється, зненацька роздратовується.) Нічого? (До Камергера.) Нічого?
КОРОЛЕВА: Нічого...
КАМЕРГЕР: Узагалі нічого, Ваша Величносте. По суті, як би то мовити — нічого.
Мовчання.
КОРОЛЕВА: Ми такі несміливі... Такі миленькі, тихенькі. Треба було лише, може, час до часу голос подавати. (До Івони.) Щоби ти час до часу голос подавала, птичко. Це нескладно. Треба часом щось мовити, дитинко, — цього вимагає добропристойність, елементарна добропристойність. Адже ти не хочеш бути недобропристойною? Еге ж? Ну, то що ми зараз робитоньки? Чим займемося? Ну?
КОРОЛЬ: Га?
КАМЕРГЕР: Га?
Івона мовчить.
КОРОЛЬ: То що? Нічого? Таж не можна не знати! Не можна цілий день тинятися по дому і нічого — і нічого! Це нудно. Таж нудно. (Збараніло оглядає всіх.) Нудно! Побійтеся Бога!
КАМЕРГЕР: Нудно!
КОРОЛЕВА: Боже милосердий!
ВАЛЕНТІЙ (заходить): Пане принце, там прийшли пан дохтур і чекають у галереї.
ПРИНЦ (до Івони): Ходи на обстеження. З вашого дозволу!
Принц та Івона виходять.
КОРОЛЕВА: Філіпе! Будь ласка, на хвилинку! Філіпе! (Принц повертається, Королева — до придворних). Відійдіть, пані й панове, бо ми мусимо побесідувати із сином нашим.
Придворні відходять.
Філіпе, ти не можеш нарікати, ми шануємо твої почуття. Ми стали батьком і матір’ю для цієї птички. Тільки невже не можна якось вплинути, щоби вона трохи більше залучалася? Нині вона знову промовчала весь підвечірок. За обідом теж мовчала. Мовчала й за сніданком. А поза тим, вона взагалі завжди мовчить. Який це має вигляд і який вигляд маємо ми візаві цього мовчання? Філіпе, та треба ж зберігати добропристойність.
ПРИНЦ (саркастично): Добропристойність!
КОРОЛЕВА: Філіпе, сину, хіба ми до неї не з усім материнським серцем? Не помічаємо її незліченних вад, любимо за те, що вона любить тебе.
ПРИНЦ (грізно): Любіть її! Любіть її! У всякому разі — я не радив би вам її не любити! (Виходить.)
КОРОЛЕВА: Боже, освяти, Боже, провадь! Ігнацію, можливо, ти не досить чуйний до неї — вона тебе боїться.
КОРОЛЬ: Боїться... Ха, як це вона отак тиняється по кутках і отак визирає то в одне, то в друге вікно. І нічого. (Вражений.) І — нічого! Вона визирить нам усі вікна. Боїться... (До Камергера.) Дай-но звіти! Ага, Франція знову ворохобиться (сам до себе). Боїться, а сама не знає чого? Боятися мене? (до Королеви). А ти теж забагато танцюєш коло неї (передражнює). Грушечка, тістечко... Наче ти хазяйка пансіону.
КОРОЛЕВА: Ага, а ти вже поводишся з нею природньо — ніколи не обізвешся, щоби спершу не глитнути слину. Може, в тебе є ілюзії, що цього не чути. А говориш до неї так, начебто боїшся.
КОРОЛЬ: Я? Начебто я боюся? Це вона боїться (Тихше.) Шельма.
КАМЕРГЕР: Велич Вашої Величності, здається, полохає її, і я не можу цьому дивуватися, бо й сам досвідчую священний трепет перед обличчям величі. Але я дозволив би запропонувати, щоби ви, Ваше Величносте, спробували поговорити з нею осторонь... ...Трохи осміли́ти її...