Заходить Валентій.
Вийдіть звідси!
КОРОЛЬ (понуро): Пашол вон[3]! Карасів?
КАМЕРГЕР (сміється): Карасів.
КОРОЛЬ: Як це — карасів?
КАМЕРГЕР: Ваша Величносте, карасі на урочистому званому обіді — не знаю, чи ви помітили, бо вона — що більше людей, то більше губиться — а вчора я глянув на неї, трохи отак... згори, згори... то мало не подавилася картоплиною, звичайнісінькою картоплиною. Ваша Величносте, якби отак подати карасів — різко, згори (регоче). Це складна риба... кістлява. Можна подавити її на урочистому прийнятті за присутності багатьох незнайомих людей.
КОРОЛЬ: Камергере... (Дивиться на нього.) Це трохи... якась дурня...
Карасі?
КАМЕРГЕР (схвильовано): Я знаю, що дурня. Якби не було дурнею, я не казав би.
КОРОЛЬ (в остраху): Камергере, але... якщо вона справді... якщо вона...
Вона справді готова подавитися?
КАМЕРГЕР: Його Величність таке припускають? Це ж бо така дурня. А хоч би й навіть трапився незбагненним чином... такий випадок... то що ми можемо мати спільного... із такою дурнею?
КОРОЛЬ: Так, але... ми тепер говоримо про це.
КАМЕРГЕР: О, це тільки бесіда... таке собі... (Розглядає свої нігті.)
КОРОЛЬ: Таке собі? Ха? Ми зробимо це! Коли з нею отак різко, згори, вона все може вчудити — будь-яку дурню, хоч би не знати, яка це була дурня, навіть така, що ніхто не посміє запідозрити. Карасі? А чому не коропи? Камергере, я тебе питаю, чому не коропи?
КАМЕРГЕР: Карасі, карасі...
КОРОЛЬ: Але чому не коропи? Або вугрі? Чому? Чому? Можуть бути й карасі. Гм... (В остраху.) Різко? Згори?
КАМЕРГЕР: Атож-бо! Його Величність у всій своїй величі.
КОРОЛЬ: Так-так, я в усій величі. Мусить бути багато світла, багато людей і багато костюмів... Блиск, пишнота... Гукнути на неї згори, вона й подавиться... Напевне. Подавиться на смерть. А ніхто не здогадається, бо це така дурня — і згори, згори, не знизу, з величчю, з блиском. Ми вб’ємо її згори. Що? Гм... Чекай-но, сховаймось, іде королева.
КАМЕРГЕР: Але...
КОРОЛЬ: Сховаймось, я хочу побачити королеву.
Ховаються за канапою. Заходить Королева, обдивляється — в її руці флакончик.
Король збоку.
А це що таке? (Вихиляється.)
КАМЕРГЕР: Тихше.
Королева ступає кілька кроків у бік кімнати Івони, зупиняється — дістає із-за пазухи маленький зшиток — видає тихий стогін, заслоняє обличчя долонями.
КОРОЛЬ (збоку): Що це за Книга скорботи?
КАМЕРГЕР (збоку): Тихше...
КОРОЛЕВА (читає): Я осамотіла. (Повторює.) Так — я осамотіла, я осамотіла, самотня я...
Ніхто не відає таїни мого лона. (Говорить.) Ніхто не знає мого лона. Ніхто не знає, о-о-о! (Читає.)
Тобі, мій зошите-повірнику,
Я повіряю мої мрії
І чисті марення мої,
І всі мої думки —
Нехай ніхто не здогадається!
(Говорить.) Нехай ніхто не здогадається, нехай ніхто не здогадається. О-о! (Закриває обличчя.)
Страшно — страшно...
Вбити, вбити... (Здіймає флакон.) Отрута, отрута...
КОРОЛЬ (збоку): Отрута?
КОРОЛЕВА (з болісною гримасою): Нехай ніхто не здогадається (махає рукою). Читаймо далі. О, читаймо! Надихнімося цим читанням на страхітливий вчинок. (Читає.)
Для вас, о люди, я сиджу на троні у короні,
Вам невтямки, що я в полоні у моєму лоні.
Гадаєте, я думна,
Прекрасна і розумна —
А я лише гнучкою хочу буть.
(Говорить.) Гнучкою, о-о-о! О-о-о! Гнучкою. І це я написала! Це моє! Моє! Вбити, вбити! (Читає.)
Гнучкою хочу бути, мов калина.
А ще гнучкою, мов хибка ліщина,
Й не менш гнучкою, ніж очеретина.
Згинатися, неначе пошум гаю,
Хилитись, мовби вигини розмаю.
Я прагну гнучкості! Не хочу королівськості!
Жадаю тільки гнучкості та хибкості!
Гнучкості, о-о-о! Гнучкості! А-а-ах! О! Спалити, знищити! Ліщина, малина, калина... Це страшно! Це я написала! Це моє, моє, і хай би не знати що, воно мусить бути моїм! О, лише тепер бачу, як це потворно! Отож Ігнацій... це читав! О-о-о! Є подібність — є подібність... як вона там колупається, плямкає всередині себе... О, вона є жахливим натяком на мою поезію! Донощиця! Вона мене виказує! Це я! Це я! Це моє! Між нами є подібність. О, як вона з мене все повитягала і показала всім! Кожен, хто гляне на неї, може викрити схожість із Малґожатою. Кожен, хто гляне на неї, може дізнатись, якою я є насправді, начебто він прочитав мої твори. Годі! Вона мусить згинути! О Малґожато, ти мусиш знищити її! Вперед, убивчий флаконе! Вона не має права жити на цій землі, пробила велика година — бо кожен готовий викрити цю отруйну спорідненість між нами. Я не можу впасти жертвою глумливості, тортур, кумедності й людської агресивності через цю донощицю. Знищити! Ходімо, ходімо, зайдімо тихенько до її кімнати з цим флаконом, наллємо кілька крапель до її ліків... Ніхто не дізнається! Ніхто не знатиме! Вона хвороблива, подумають, що померла отак, от просто так... Хто ж здогадається, що це я. Я ж королева! (Іде.) Ні-ні, зараз. Я не можу отак піти. Я така сама, як завжди — і така сама я піду труїти? Треба змінитися. Хоча б розкудлатися... Волосся... Так, не сильно, не надто демонстративно, тільки щоб змінити свій вигляд. О, зараз... так-так!..