Генрик не знає, чи все це «правда, а чи неправда». Бачить світ фікції, сну, брехні, світ форми. А таки цей світ відповідає якійсь реальності, щось виражає.
Пригнічений вчинком (смертю Владзя), який він скоїв і якого все ж таки не скоював, вчинком, який походить із нього і який таки відокремлений від нього, Генрик оголошує себе невинним. Однак водночас, піддаючись формальній логіці ситуації, цьому натиску Форми, яка визначає йому роль убивці, наказує ув’язнити себе.
Акт І
Краєвид гнітючий, безнадійний. У мороці фрагменти поні́веченого храму.
ГЕНРИК:
Заслона здійнялась... Розмитий храм...
Безглузда арка. І склепіння диковинне...
Печатка тоне...
прірва в прірві
сфери сфер,
Застиглої та чорної...
і камінь... камінь...
Тут брами ірреальні, які всякчас обмислюю.
Отам розорений вівтар чужого культу
мріє всує,
І, мов скоба замкова, єресь келиха на нім.
Все звільна в безрух заринає
і пароха до дрижаків дратує.
Пусти́рище. Поро́жнява. Ніщо́та. Я тут сам.
Я сам.
Я сам.
А може, я й не сам, хтозна, що там за спи́ною, а може, як-от... може, щось... чи хтось тут збоку, на узбіччі, на узбіччі, якийсь ідіо... ідіот, невтримний, неприборканий, ідіотичний, ідіоторкальний, який торкається... і... (в остраху) то ліпше вже не ворушитись... отож не ворушімось.
Бо щойно ми ворухнемось... він теж ворухнутись готовий... і торкнутися... (тривога наростає) о, якби тут щось чи хтось зненацька звідкись, десь, наприклад, щоб... ага, отам щось є... (з’являється Владзьо) Владзьо! Так, це Владзьо!
ВЛАДЗЬО: Генричку!
ГЕНРИК:
Ти уяви лише: я сон жахливий мав,
Наснилася якась подоба нелюдська,
А я хотів тікати і не міг!
ВЛАДЗЬО:
Це все гуляш, який дають нам на ніч —
Доволі він нестравний і важкий.
Мені теж
Часом сниться...
ГЕНРИК: Таж ти принаймні з крові й кістки. А може... снишся мені теж?.. Звідки ти тут узявся?
ВЛАДЗЬО: Хіба ж я знаю...
ГЕНРИК: Ех, Владзю, Владзю, а чому ж ти такий жахітливо сумний?
ВЛАДЗЬО: А ти чому сумний?
ГЕНРИК: І не подібне!
ВЛАДЗЬО: І не подібне!
ГЕНРИК: Щось дивне з нами трапилося. Де ми перебуваємо? Боюся, ця околиця є проклятою... а ми теж прокляті... Пробач мені, чомусь слова так штучно вимовляються... не можу й слова мовити природньо...
І цей безмежний смуток,
Ця жалість нескінченна і безкрая,
А ще якесь пригноблення страшне,
Глухе та темне,
Опанували мою душу.
О Боже!
Боже і... знову Боже!
ВЛАДЗЬО (молодцювато):
Навіщо Бог тобі, якщо тут я з тобою?
Ти ж знаєш: я такий, як ти!
До дідька перейматися привиддям,
Якщо і ти, і я із крові й кістки.
Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти!
ГЕНРИК (радісно): Якщо ти є таким, як я, а я таким, як ти! Ха! Байдуже! Нехай його! Як добре, що ти тут відшукався, Владзю! З тобою геть інакше. Але... де ми? Мені здається, все ж таки... ми десь перебуваємо... Там... звідти щось... (Виступає частина стіни, кілька меблів... клаптик кімнати.)
Я це вже бачив десь.
ВЛАДЗЬО: Я теж...
ГЕНРИК (драматично): Бач, ми десь є. Ми десь перебуваємо. Та, власне, де? Що це таке?
Проступає кімната — їдальня у сільському обійсті в Польщі, але скидається на те, що її переробили на шинок.
ВЛАДЗЬО (з певним зусиллям): Клянуся честю: ця кімната щось мені нагадує... Так схожа на їдальню в Малоши́цях... І схожа, і несхожа... Дзиґар. Шафа. А я в отій кімнаті мешкав, коли тут на вакаціях бував...
ГЕНРИК: Так, але ми зараз не в Малошицях, а в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту — в північній Франції на лінії фронту. Якщо ж ми тут, тоді не можемо перебувати там!
ВЛАДЗЬО: І схожа, і несхожа... І наче та сама їдальня, а водночас тут харчевня чи шинок... заїзд... кабак... корчма...
ГЕНРИК: Це замаскована кімната, і все це ненормально.
ВЛАДЗЬО:
Та не дурій, нічого не ускладнюй!
Чому тебе турбує щось там ненормальне,
Якщо нормальні ми?
І ці стільці правдиві, з дерева, та й у буфеті щось неодмінно знáйдеться...
Але чому нема нікого? Гей! Салют!
ГЕНРИК (з острахом): Цить, не кричи! Зажди! Тут ліпше не кричати!
ВЛАДЗЬО: Чого я мав би не кричати?
Салют! Тут є хтось? Усі тут вимерли? Салют!