ГЕНРИК:
Дурний! Стуль пельку! Втихомирся! Мовчи, кажу тобі! Салют!
Чому ніхто не вийшов? Тихше. Салют!
Салют і знов салют!
ВЛАДЗЬО: Салют!
ГЕНРИК: Салют!
ВЛАДЗЬО: Салют!
Заходить Батько, старий, скутий, склеротичний, підозріливий...
ГЕНРИК: Нарешті хтось... Даруйте, тут харчевня наче?... (Мовчання.)
Харчевня?
БАТЬКО: А то що?
ГЕНРИК (тоном подорожанина): Чи можна тут замовити щось їстівне́?
БАТЬКО (тоном корчмаря):
Замовити-то можна.
Але ліпшіш без крику.
ГЕНРИК (до Владзя): Ба! Цей голос мені знайомим здався.
ВЛАДЗЬО: Він дуже схожий на твого батька... слово честі, це він, хоча... хіба я знаю... і несхожий.. Хіба ж я знаю... та ще й видно зле.
ГЕНРИК: Дурний. Якби це був мій батько, він упізнав би нас. Ні-ні, облиш. Це не мій батько. Сядьмо. (До Батька.) Ага, то тут шинок? Переночувати можна?
БАТЬКО (неприязно): Переночувати можна, бо це, пане, тре ночівлю винайняти. І то з делікатністю...
ГЕНРИК: Ага, то з делікатністю...
БАТЬКО (крещендо): З повагою і з пошанівком.
ГЕНРИК: Ага, то з пошанівком...
БАТЬКО (кричить): Із пошанівком... З ґречністю!
Заходить Мати, стара, обшарпана, виснажена жінка, і її крик зливається з криком Батька.
МАТИ: І з гарним вихованням, і щоб скандалів не було, бо ми тут не для того... нам це ні до чого!..
ВЛАДЗЬО (до Генрика): Це твоя мати.
ГЕНРИК (голосно):
Здається, так.
Та це не зовсім певно.
Це все якесь незрозуміле, але я
З’ясую все!
(До Владзя.) Пробач, що я так штучно мовлю, просто я опинився в дуже штучній ситуації.
(Піднімає лампу.)
Ходіть сюди, ну, ближче... Наблизьтеся, кажу.
Гей, ближче, сюди, ближче... Слово честі, у мене таке враження, що я курей... курей приманюю...
Ближче, ще ближче... Знехотя
Вони наближуються. Ближче, бо як ні, я сам наближуся.
Приближуся, а в мить, коли я зближуся,
І ти наблизишся... Ото геть-чисто якби я рибу... рибу ловив на вудку. Але чому так тихо?
Батько винурюється із затінку,
Проте змінився до невпізнання,
Признати годі.
А поза тим, якийсь він мовчазний, отож це я
Безперестанку мушу говорити.
Сам мушу говорити,
І внаслідок цього я перемінююсь у щось на кшталт
Духівника для свого батька!
А тут і мати підплива, мов корабель,
Однак на матір не занадто схожа...
То, може, ліпше облишити це все? Як дивно
Лунає голос мій. Облишмо це, якщо вони
Так просять їх лишити.
ВЛАДЗЬО: А може, взагалі це не вони?
ГЕНРИК:
Та це вони, і я чудово знаю: це вони,
Але щось трапилося з ними, і з якогось дива
Вдають, що вже не є собою...
А може, збожеволіли...
ВЛАДЗЬО: Ти просто побалакай з ними, Генричку.
ГЕНРИК:
...І побалакати так просто я не можу, адже в цьому
Є патетичне щось і таємниче.
О саме так, неначе службу правлять тут!
Мене вже сміх бере: який ж я патетичний!
Піднесено звучать мої слова! Це курям на сміх,
Який я патетичний і бундючний!
Але водночас я тремчу, а тремтячи, засвідчую,
Що я тремчу, а внаслідок цього засвідчення
Тремчу ще дужче, ну а тремтячи ще дужче,
Я знов засвідчую, що я тремчу ще дужче...
Але кому? Кому я це засвідчую? Хтось мене чує...
Та я не знаю хто — і, власне кажучи,
Я сам тут, цілковито сам, бо вас усіх чортма.
О ні! Нікого тут немає!
І я тут сам-один
Я сам, я цілковито сам...
О плач, о плакати.
Так, сльози, бо я сам, я сам!
ВЛАДЗЬО: Ні, не кажи цього... Навіщо такі казати речі?..
ГЕНРИК: Якщо це все ж таки мої батьки, я мушу з ними якось порозумітися і щось сказати...
Батьку, мамо!
Татусю і мамусю! Я Генрик, син ваш!
Я прийшов з війни!
БАТЬКО (неприязно): Стара... таж то наш Генрик!
МАТИ: Генричку! О Господи мій Боже!
ГЕНРИК (рвучко): Ага, вони це вимовили!
МАТИ: І хто б то міг у передчутті святому передчувати щось таке, ти золотце моє, ти сонечко моє, ти щастячко моє, о, шо ж то я, стара, дурна, не зміркувала, де ж я ті очі заподіла, а я вже й виплакала очі, бо гадала, що вже тебе не взріють мої очі, о сонечко моє, а тут переді мною ти, о серденько моє, о пташеня моє, о щастячко моє, а як ти виріс, який ж то леґінь красний, о алілуя-алілуя, тож підійди, я обійму тебе, ти щастячко моє, ти пташенятко, сонечко, ти золотце моє, моє, моє...
ГЕНРИК: Ходи, я обійму тебе.