ПИЯК: То й що?
ЧЕТВЕРТИЙ ПИЯК: Ото чого ж ти йому не бацнеш тої мухи? Невже йому пробачиш муху ту?
Хіба не правда, панно Маню?
ПИЯК: Муха, суче вухо, муха, суче вухо, муха, суче вухо...
Замахується.
БАТЬКО (дуже тихо): Не смій...
ГЕНРИК (збоку, драматично): О, він заговорив!
БАТЬКО (тихо):
Не смій, бо я...
Я не знесу цього.
Не витримаю.
Не витримаю я, бо я не витримаю.
Не можу витримати!
А як не витримаю, то... то... то...
Не знаю що...
ПИЯК (довірчо): А я йому як дам, Манько, як дам йому!
ПИЯКИ (довірчо): Ото як дай йому, вже дай йому!
БАТЬКО (волає):
Свині!
Ану від мене геть, бо я вас!
Якщо до мене хтось торкнеться, щось жахливе!
Я вам кажу: жахливе щось!
Але це щось таке, чого я сам не знаю.
Рик, пекло, льох, кайдани, кат, тортури,
Прокляття світу і кувікання свиняче,
Яке трощить усе, висаджує й мордує,
Так є, так є!
Мене не вільно, бо мене ні-ні,
Бо ні, бо ні, бо ні,
Бо я недоторканний, недоторканний є я! І, теє як його...
Бо я вас прокляну!
ПИЯКИ: Тю-тю, король, король недоторканний!
ПИЯК: Виділи короля?
А я його доткнусь отим-ото пальцьом!
Хіба ж не правда, панно Маню?
БАТЬКО (тікаючи): Геть, бо прокляну тебе!
ГЕНРИК (зненацька): Стояти! Стійте!
Сцена завмирає.
ГЕНРИК: Я, власне, не знаю, як мені поводитися... (До Владзя.) Владику... Проте, здається, якось поводитися доведеться... (Із жалем.) Вибач, що я так штучно мовлю. Та все це таке штучне!
ВЛАДЗЬО (свіжо, виклично):
Ой, теж мені трагедія!
Чого тебе турбує щось там штучне,
Якщо природний ти!
ГЕНРИК:
Так, я природний, я природним хочу бути.
Не хочу бути патетичним, аж ніяк!
Та як мені не бути патетичним,
Коли так пафосно лунає голос мій?
Мовчання.
Страхітна тиша.
Тиша, аж у вухах загуло.
І, мабуть, дивно, ах так дивно те, що мовлю.
Ах, а якби я німував,
Моє мовчання теж було би дивним.
То що мені робити?
От, припустімо, сяду
Сюди, на цей стілець.
(Сідає.)
...Почну розкуто жартувати, реготати,
Ногами ворушити чи руками... Ні, да́рма!
Бо така природність рухів штучна,
Й вони стають закляттями якимись...
От, припустімо, ноги
На стіл цей покладу, відкину голову, цигарку витягну й скажу:
— Чого мене турбує, що батька мого б’ють і хочуть ґвалтувати мою колишню наречену?.. Навіщо це роздмухувати?..
Не перебільшуймо! Нема різниці: одним більше, одним менше... Не може витримати?
А я таки витримую все те, що він не може...
Гм, батько, батько... Що це таке — батько? Це звичайний БАТЬКО.
Найзвичайнісінькій у світі батько... І всі ми є найзвичайнішими людьми...
І, припустімо, що я мовлю
Усе це й навіть трохи більше.
Гаразд. Я мовив.
Втім моя промова знову
Лунає патетично і в ОСВІДЧЕННЯ якесь
Мене переміняє, а тоді втопає, наче камінь,
У тиші цій... Ага, вже знаю,
Чому не мовлю я, лишень засвідчую. Бо вас немає тут.
І я тут сам, я сам, я сам... Я ні до кого
Не промовляю й мушу бути штучним.
Адже якщо не мовлю ні до кого, а таки мовлю,
Я мушу штучним бути.
То що його робити? Сидіти? Ні. Прогулюватися? Теж не має сенсу. А все ж мені не можна так поводитися, наче не маю з цим ніякого зв’язку. Що роблять у подібних випадках? Я міг би впасти тут навколішки, так, звісно, я міг би тут колінкувати... І цього би, власне, було досить... та я навіщось мовлю вголос, що міг би тут колінкувати...
І хай це мало би дивацький трохи вигляд... але я мовлю, що готовий тут колінкувати...
(Колінкує трохи збоку.)
Ги-ги, до дідька, я навколішках, та колінкую якось тихо і не для себе, а для них, ні, власне, що для себе, а не для них і наче... я якийсь служитель культу, культу... і хто б там знав якого...
БАТЬКО (швидко, збоку): І хто б там знав якого.
МАТИ: Невідь-якого.
ПИЯК: Нема нікого.
ВЛАДЗЬО: Тут ніхто нічого.
ГЕНРИК:
Та байдуже! Бо я схилив коліна перед ним! І спробуйте тепер
Усунути моє колінкування, моє колінкування оминути, викинути
Моє колінкування звідси! (До Пияка.) Бий його!
Я перед ним колінкуватиму!
ДРУГИЙ ПИЯК: Король!
МАТИ: Король!
ПИЯК: Король!
ПИЯКИ: Король! Король!
ГЕНРИК: Як це — король?