Дурне як пень!
ГЕНРИК: Та стійте-стійте, я не дурний, дурний тут тільки палець! І він умисно пальця того вистромив, щоб на глупоту все перетворити — а з мене зробити психа!
ПИЯК (показує пальцем на Генрика): Псих!
ЗРАДНИКИ: Псих!
ГЕНРИК: Обачніше зі мною... Бо якщо ви мені занадто надокучите, я вмить прокинусь... і всі ви зникнете... (До Мані.) І ти теж зникнеш...
Тиша. Сцена завмирає.
ГЕНРИК:
А може,
Це не сон, а справді — я схибнувся?
І може, взагалі я тут не мовлю й не стою,
Натомість у реальності лежу в якимсь шпиталі і маячу, жестикулюючи, що тут стою... Бо хтозна, що могло зі мною статися?
Можливо, куля мозок мій пошкодила? Чи вибух?
Або мене впіймали й катували, а може,
Я накинувся на щось — чи, може, щось накинулось на мене? А може, від нудьги...
І я вже цього не зніс...
А може, мені наказали — послали мене — змусили мене — до чогось, чого я вже не зніс? Ні, бо нема такої речі, що не могла б зі мною статись — усе та більше, ніж усе можливе. То, припустімо, я в шпиталі не лежу й нічого ненормального не сталося. Гаразд, а все ж таки... Як полічи́ти, у скількох шаленствах я вже брав участь? О...
Хай навіть я найздоровіший...
І найрозсудніший... Найврівноваженіший,
Одначе інші люди змусили мене вчиняти
Такі жахливі вчинки... вбивчі,
Навіжені, ідіотичні, так-так, розгнуздані...
Тут постає просте питання: якщо когось на кілька років прирекли виконувати функцію шаленця, хіба не стане він шаленцем? І байдуже, що я здоровий, якщо мої діяння хворі... Владзю? А ті, хто змушував мене до тих шаленств, були здорові теж, розсудливі, урівноважені...
Товариші, братове, приятелі,
Стільки здоров’я — і раптом така хвора поведінка?
Стільки розсудливості — і воднораз шаленства стільки?
Без ліку людяності — і нелюдяності стільки само?
І дарма, якщо кожен поодинці цілком тверезий, поміркований, розсудний,
Коли усі ми вкупі є загальним шаленцем-велетом, який у люті
Качається, гарчить і корчиться, мчить уперед наосліп,
Переступаючи свої кордони та вириваючи себе із себе...
І наш нестримний шал є поза нами, він назовні... Ген-ген, назовні.
А де закінчуюся я, там починається моя розгнузданість...
І хай спокійно я живу в собі, втім заразом блукаю поза мною
Й на темних диких обширах, на просторах нічних,
Безкрайому безмежжю віддаюся!
КАНЦЛЕР: Це поховальний марш!
БАТЬКО: Це поховальний марш!
ГЕНРИК: Еге ж, це марш жалобний! Вони озвались знов. І я озвався,
А палець досі посередині стирчить, мов перст безумця. І я тут мовлю сам до себе і жестикулюю у повній самоті, неначе псих...
ЗРАДНИКИ: Псих!
ПИЯК: Псих!
Наступають на Генрика.
ГЕНРИК: Стояти! Я тут за наказом короля!
ПИЯК: Король — псих!
ГЕНРИК: Стійте!
Хай, припустімо, батько збожеволів — та він у безумі своїм боронить гідності й чесноти — отож не є він психом!
Еге ж, це правда, правда понад правди — і звідси ця патетика, ці мудрість і серйозність, яких досвідчив я. Дивіться, як я мудро тут стою. Мудрість і гідність мої непереможні! А він стовбичить тут зі своїм пальцем, наче ідіот!
Ви спробуйте торкнутися до мене!
БАТЬКО: Генрику!
РАДА і ДВІР: О, Генрику!
ГЕНРИК: О, Генрику!..
Геть викинути пияка цього!
Вельможі наступають на Пияка.
ПИЯК (поволі, ховаючи палець): Ну-ну, не так гостро... бо я теж маю троха клепок. (І враз стає безмежно глибоким і розумним; до Генрика.)
Бо я таким дурним не є... (За мить.) То, може, ми, цей-во, бляхарськакуртка, поговорили б наодинці... як мудрий з мудрим...
ГЕНРИК (збентежений):
Про що?
ПИЯК: Та вже побачимо. Ми мудро побалакаємо... (До всіх.) Преці я теж, бліндажзокопом, мудрий є...
ГЕНРИК (вагається): Ні. Хоча... Якщо йому кортить щось мудрого сказати...
ВЕЛЬМОЖА-ЗРАДНИК (виклично): Якщо щось мудрого!
ДВІР (сонно):
Якщо,
Якщо
Щось мудрого...
ГЕНРИК: Гаразд!
Файв-о-клок. Лакеї вносять каву й тістечка. Вельможі утворюють невеличкі гурти. Дами обмахуються великими віялами.
ДВІР:
Як мило у затишних кулуарах
Вести легенький флірт на файв-о-клок.
Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,
І сам Його Величність робить дому честь!
А може, тістечок оцих? Щонайщиріше дякую. Ах, що за товариство! Щонайщиріше перепрошую! До ніжок стелюся. Який розкішний туалет!