ГОЛОС БАТЬКА (вглибині): То теє... дайте чаю і мені!
ДАМА (до Вельможі, на ходу): А хто ж добродій той дивакуватий, який бесідує із нашим принцом, спадкоємцем трону?
ВЕЛЬМОЖА: Це закордонний дипломат, а може, й сам посол.
ГЕНРИК: То дайте чаю і мені. (До Пияка.) А може, тістечок оцих?
ПИЯК: Щонайщиріше дякую. Гадаю, там ніхто нас не почує.
ГЕНРИК: Ох, як ви бачите, вони будь-що стараються полегшити нам бесіду... із повною конфіденційністю...
Обоє відходять зі сцени.
ПИЯК: Тоді я вже скажу, що маю на печінці... Я не такий налиганий, а фіґлі виплітаю, щоб авторитетність короля ослабити, бо тут є заколот супроти короля... Багацько можновладців проти нього змовились і за чуприну витягли мене з в’язниці... Проте принцуєте, Ви, принце, з такою мудрістю...
ГЕНРИК: Мені це лестить...
ПИЯК: ...Що до холери вся моя робота. Тіко одне мені дурним в тій мудрості здається... Ви в Бога віруєте, принце?
ГЕНРИК (перед себе): Він запитав, і мушу я відповісти, що ні.
ПИЯК: Тоді, мій принце, як Ви можете від короля приймати шлюб?
Бо як немає Бога, який король із нього?... Преці його влада від Бога бути мусить. А той єпископ... він теж не зі своєї волі цей має чин.
ГЕНРИК: Я вже сказав... на це я відповів... Нехай би навіть батько був звичайним психом, який лиш фантазує, що король, таки боронить він чесноти й гідності... а я, нехай не вірю в Бога, сповідую Закон Моральний і Людську Гідність на землі. О як це патетично пролунало!
ПИЯК: А хто закон цей запровадив, якщо немає Бога?..
ГЕНРИК: Хто? Люди.
ПИЯК: То й пощо з ним священнодійствувати так патетично, якщо це такий самий людський витвір, як і все?
ГЕНРИК (присоромлений):
І справді.
До певної межі він має слушність. Я не вірю
В усе це... Поводжусь, наче вірю — а не вірю. Шаную — а насправді не шаную...
Навколішки стаю, а сам не колінкую... й коли корюсь, я анітрохи не корюсь.
І знаю: все це фарс. Отож що більша моя мудрість, то страхітніша
Моя глупота... Цить... цить... тихо... тихо... Нехай він не дізнається про це!
ПИЯК: То пощо, принце, короля цього Ви заповзялись від себе вищим визнавати, якщо самі Ви здійняли його до короля?
ГЕНРИК (сам до себе): Це правда. А якщо він не король мені, то й я не принц собі самому.
ПИЯК: Так само з нареченою. Якщо Ви, принце, короля титулували, а той король її до гідності незайманки здійняв, це Ви самі її цнотливою зробили... І що ж то за незайманка така?
ГЕНРИК: Я сам собі її цнотливою зробив. А той пияк тверезо дивиться на речі...
І все ж таки,
Якби воно було таке просте, чому ж я чуюся,
Неначе відправляю
Якесь богослужіння пишне?
ПИЯК: Богослужіння?
ГЕНРИК: Богослужіння.
ПИЯК: Богослужіння?
ГЕНРИК: Богослужіння.
(Серйозно.) Іди від мене геть, бо я служитель культу...
ПИЯК (повільно): Я теж служитель культу...
ДВІР:
Як мило у затишних кулуарах
Вести легенький флірт на файв-о-клок.
Ах, торси парубочі і пазухи дівочі,
І сам Його Величність робить дому честь!
ГЕНРИК (сумно): Він передражнює мене — він передражнює мене, щоби зробити з мене ідіота. Мить тому я казав доречно, тепер я знову вибовкав дурню...
ПИЯК: Дурню?
ГЕНРИК (замислено): Дурню. Гадав, що я мудріший...
ПИЯК: Мудріший?
ГЕНРИК: Мудріший.
ПИЯК: Мудріший?
ГЕНРИК: Мудріший!
ПИЯК (вибухає):
Мудріше я тобі скажу, релігії якої
І ти, і я служителями є.
Між нас наш Бог рождається і з нас.
І храм не з неба наш, проте з землі.
І культ зісподу наш, а не згори,
Самі ми Бога творимо і саме тут зачнеться, з нас
Богослужіння людсько-людське, низове, довірче,
Темне та сліпе, приземлене та дике,
Якого я служитель!
Рвучкі та пафосні жести обох служителів.
ГЕНРИК: Якого я служитель? Однак... не розумію.
ПИЯК:
Не розумієш,
А насправді розумієш.
Ти розумієш,
Бо я розумію.
ГЕНРИК:
Ти розумієш,
Бо розумію я. Ти? Я? То хто ж із нас
До кого промовляє? Я не бачу... Ні-ні, не бачу ясно...
ПИЯК: А бачиш палець цей? (Показує пальця.)
ГЕНРИК: Чи бачиш палець цей? (Показує пальця.)
ПИЯК: Так, бачу! Я бачу палець цей!
ГЕНРИК: І я його теж бачу! О як це глибоко, як мудро! Мовби я бачу відбиток у тисячі дзеркал! Цей твій-мій палець!