ВЛАДЗЬО: Пхе, теж мені трагедія!
ГЕНРИК: А може, я підсвідомо завше ревнував її... до тебе... і вважав тебе суперником?
ВЛАДЗЬО: У цьому теж нічого особливого...
ГЕНРИК: Одначе хтозна, чи чоловік... чи чоловік узагалі спроможний у жінку закохатися без посередництва і без співучасті, як би то мовити... суперника. Завжди потрібен інший чоловік. Ймовірно, чоловік узагалі не в змозі відчувати жінку інакше, ніж через іншого. А може, це нова любовна форма? Колись було удвох, а нині втрьох?
ВЛАДЗЬО: Мені здається, ти перегинаєш.
ГЕНРИК: А може, це мені втулили ззовні і взагалі я так глибоко цього не відчуваю, лише мушу поводитися, наче мені обсіли ці відчуття. Вже паморочиться в голові від тих стрімких заплутаних... шляхів... якими я все йду та йду... безперестанку, без упину... без передиху.
Важка ця брама. І гнітюча стеля.
І дивне, загадкове Небо.
Ах, цей пияк мене споїв. Ах, він справдешній служитель культу. Він своїм пальцем... своїм пальцем...
Вас обернув у божество... перед яким я мушу падати навколішки й складати жертви — мовби уві сні.
Ні-ні, до лиха!
Бо я таки король! І я паную!
Я опаную! О, Генрик, Генрик, Генрик! Так, я сам! Я сам собі цей шлюб дам! Генрику!
Не дай себе опанувати, сам пануй!
О Генрику, богів своїх розтрощ,
Розвій ці чари
І на власний трон вступи!
Як дивно все це пролунало. Ба! Хай би лише не мовити так штучно. Ну а вона стоїть тут... біля нас... і слухає.
МАНЯ (театрально): Навіщо ти так мучиш мене й себе?!!
ГЕНРИК: Яка ж нахабна актрисулька! Я маю іноді таку охоту... (Жест, начебто він б’є її.)
МАНЯ (вульгарно): Ой, тільки без рук, будь ласка!
ГЕНРИК:
Вийди.
Я мушу говорити з ним удвох,
Проте далеко не відходь.
Скажи, хай челядь чай тобі подасть.
Маня виходить.
Ну а тепер
Берімося до справи.
Направду я не знаю, як це владнати.
Яка жахітна тиша...
Мовчать ці стіни, і взагалі мовчить усе в чеканні
Того, що я скажу.
Давненько так мене не били дрижаки.
(До Владзя.) О, Владзю, як ся маєш?
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК: Я мушу побалакати з тобою. Сідай.
ВЛАДЗЬО: Добре.
ГЕНРИК:
Я мушу тобі сказати дещо прикре.
А може, навіть трохи ненормальне,
У тому сенсі, що не аж таке буденне й звичне,
А радше дещо збочене.
ВЛАДЗЬО:
Чого мене турбує щось там ненормальне,
якщо нормальний я!
ГЕНРИК:
Проблема в тому, що якби я звично мовив це,
Було б непереконливо.
Бо все залежить, як ми мовимо. Отож я мушу це тобі сказати у спосіб, мабуть, дещо штучний.
І прошу, щоби ти зі свого боку теж звично не відповідав, проте — щоб ти поводився, як я тобі скажу. Сюди ніхто не вступить. Ми ці двері на ключ замкнемо.
ВЛАДЗЬО: Мені це байдуже.
ГЕНРИК: Я знаю. Ти вже стільки... гм... дивних речей мусив робити попри молоді літа. Однак запевнюю тебе, що це не примха, а щось серйозніше. Як ти вже знаєш, любий Владзю, я скинув з трону мого батька, короля, і сам став королем, а нині постановив сам дати собі шлюб з моєю нареченою, принцесою Марією. Ти мов: «Так точно, я про все це знаю».
ВЛАДЗЬО: Так точно, я про все це знаю.
ГЕНРИК: Проте що з того шлюбу, хай би най-найформальнішого, якщо весь двір вас обмовлятиме, її й тебе, в якихось там стосунках фамільярних... а ще коли я сам, я сам собі це уявляю — чи слушно, чи неслушно — ніби ви... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Якщо тобі на цьому вкрай залежить, я можу мовити: так!
ГЕНРИК: Ні-ні, мов «так», не коментуй нічого. Направду нас ніхто не чує... однак ми чуємо самих себе... Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Звісно, мені було би легко... усунути тебе... усунути тебе, арештувати, як я вчинив із пияком. Я міг би навіть тебе ліквідувати, скажімо, вбити. Але навіть якби я це зробив, нічого не змінилось би, бо... бо я підозрював би, передчував би, знав би, що вона, власне, тобі належить, а не мені. Мов «так».
ВЛАДЗЬО: Так.
ГЕНРИК: Які ж нестерпні ці драпірування. Для мене незбагненно, що цей палац такий занедбаний і так халтурно склепаний. Тут гибель челяді, а всюди бруд. Я мушу лад навести. Нічого не кажи!
Ще я говорю.
А що ти про мене думаєш?
ВЛАДЗЬО: Я думаю, ти хворий.
ГЕНРИК: Я дещо поясню тобі — наскільки це можливо. Від миті, коли я вплутався у це, хитаюся між полюсами: відповідальністю і безвідповідальністю, фальшем і правдою. З одного боку, знаю: все, що тут діється, геть несерйозне, штучне, безвідповідальне, чортзна-яке... А з другого — сприймаю все це дуже серйозно і відчуваю, що несу за все повну відповідальність.