Чого тебе турбує щось там ненормальне,
Якщо нормальний ти!
ВЛАДЗЬО: Урешті-решт, якщо тобі так треба...
ГЕНРИК: Стривай-стривай, отут стань, біля мене. Ніхто ж не бачить? Крізь замкову шпарку не видно нас. Це поміж нами. Тьху, яка тут тиша. Наче дрібниця, а все ж людина чується не при собі. Сідай. Ні, ліпше стань отут, біля цього стільця і голову схили.
І руки опусти. А я тепер до тебе
Підходжу, стаю опліч і старшу
Свою руку на твій молодший карк кладу. Бр-р-р, холодно! Це ж морозно, еге ж? Це я торкаюся до тебе...
МІЙ ЛЮБИЙ ВЛАДЗЮ... Ні-ні, це зайве... передслово непотрібне... ТИ МУСИШ ВБИТИ СЕБЕ, БО МЕНІ ТАК ЗАМАНУЛОСЯ. Відповідай тепер
те, що ти знаєш.
ВЛАДЗЬО: Гаразд. ЯКЩО ТИ ВОЛИШ, ТО ТАК, З РАДІСТЮ.
ГЕНРИК: ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ НА ШЛЮБНУ ЦЕРЕМОНІЮ І, ЩОЙНО НАГОДИТЬСЯ МИТЬ, УБИЙ СЕБЕ ОТИМ НОЖЕМ (подає йому ножа).
ВЛАДЗЬО: ГАРАЗД.
ГЕНРИК: Ну, що чувати? Тебе хоч добре там годують?
ВЛАДЗЬО: Незле.
ГЕНРИК: Котра година?
ВЛАДЗЬО: Пів до дев’ятої.
ГЕНРИК: Годинник цей вартує принаймні вдвічі більше, ніж ти за нього заплатив — якщо не помиляюся...
ВЛАДЗЬО: Так, це була поплатна справа.
ГЕНРИК: Гарний годинник. До зустрічі. Наразі...
ВЛАДЗЬО: До зустрічі.
Виходить.
ГЕНРИК (сам):
Забава... Припустімо, це була забава.
А так, по правді... що воно було? Наскільки можуть бути
Такі забави небезпечними?
Хотів би я дізнатись,
Яким є, власне, за́сяг слів?
Який мій засяг?
Сон? Так, сон... дитинство...
(До меблі.) Ти дивишся на мене?
А я у сильці поглядів, в облозі зору,
І хай на що погляну, воно на мене позирає теж.
Хоча я й сам.
Я сам
У тиші цій... Я руку випростовую.
Цей порух
Такий звичайний,
Будній,
Ординарний,
Стає значущим порухом нараз,
Бо ні до кого
Не спрямований...
У тиші пальцями я ворушу, й моя особа
Росте сама собою на собі самій,
І суті стають суттю. Я, я, я! Я сам!
Якщо, однак, я, я, я сам, чому ж тоді (ужиймо цей ефект) мене немає?
І чи є сенс (я запитаю) у тому, що це я, я, я — в самім осерді, у самій середині, якщо я, я, я ніколи не можу бути
Самим собою?
Я сам. Я сам.
Тепер, коли ти сам, так безбережно сам, міг би бодай на мить спинити цю невпинну декламацію.
Оце фабрикування слів.
Пусте продукування жестів...
Проте навіть коли ти наодинці зі собою вдаєш, що сам,
Ти повсякчас лише (скажімо щиро це, у цьому місці, власне, і цієї миті)
Вдаєш себе самого
Навіть перед самим собою. Я сам.
Я сам (зазначмо знову це)... а там
Крик, плач і стогін, кров, ах, ах, і страх.
О, ще ніколи досі жоден сущий
Не був приречений на розв’язок
Таких тяжких питань.
І не стогнав під жахливішим тягарем
Ганьби та болю...
То на яку ж позицію пристати ? Яку прийняти позу?
Ба, ба, я можу
Перед обличчям цього нікчемного, страшного
І стидкого світу збрижити брову,
Й до неба руки звести, можу
Перетворити на кулак мою долоню,
Чи провести рукою по своєму
Замисленому й мудрому чолі
Я...
Так, я... Я можу
Собі надати таку позу... перед вами.
І для вас! Але не для себе! Я не потребую
Пози жодної! Не відчуваю
Чужого болю! Декламую тільки мою людськість!
Ні, не існую
І не є я жодним «я», ах, ах, я поза мною,
Я поза мною творюся, ах-ах, о цей безгучний і пустий оркестр мого «ах», Що з прірви ти моєї добуваєшся і в прірві тонеш!
О декламатори! (Ми з люттю кинемо це слово, із сарказмом.)
Ви маєте на всю губу моральності
Й відповідальності! (Глумливо,
Злобливо скривимось, рукою махнімо. )
Даремні всі ваші книжки, статті,
Промови, філософії, системи, рації,
А також дефініції та обсервації,
Окрилення, натхнення, одкровення
Супроти отієї двохмільярдної людської маси,
Що між собою душиться в одвічній
І темній, дикій недозрілій тічці.
Даремно ваша муха дзеленчить навколо носа
Чорно-зеленої безодні (і хай мій таємний сміх
І людсько-людський сміх мій, інтимний, тихий
І невловний, а також незбагненний
Гучить цієї миті...). І поки ви всякчас
Якісь там пози прибираєте,
Ми тут скубемо на свій лад
Під долі нашої кущем.