Прибувають «замішковані» гості, які братимуть участь у конкурсі на Нову Моду.
Шарм приводить Альбертинку, обвішану гардеробом (бо Шарм замість роздягати її, одягає, вона ж, досі причарована злодійським дотиком, постійно засинає... і снить наготою... наготу прикликає уві сні...).
А це доводить до шалу Шарма і його суперника Фірулета. Шарм прибув на бал зі злодюжкою на повідці... чи задля того, щоб мати його на оці... чи щоб злодюжка чогось бува не вчворив... а може, й ревнує до того розкутого злодійського дотику, бо його аж судомить і збуджує те, що злодюжка до всього може добиратися своїми злодійськими пальцями... Фірулет, суперник графа, теж має свого злодюжку на повідці.
Шарм і Фірулет, не в змозі опиратися сонному заклику Альбертинки, глумляться один з одного, і трагічна жага самознищення доводить їх до дуелі. Аж урешті, коли Бал розгортається в усьому блиску туалетів і масок, суперники-імпотенти з розпачу спускають злодійчуків із повідців: нехай роблять, що хочуть, нехай крадуть, хай добираються!..
Сум’яття. Паніка. Злодійчуки крадуть, що лиш угледять. Тим часом гості, не знаючи, хто їх лоскоче й дотикається до них, вищать, шаленіють! У всезагальній розгнузданості манер і розхристаності костюмів Гуфнаґель, коняр-терорист, пускається на чолі Лакейства в галоп. Революція.
Акт ІІІ — Руїни замку Гімалай
Революція.
Вітер Історії. Спливло багато часу. Це вже по обох світових війнах і революціях.
Людський костюм ошаленів... На вітру, у спалахах блискавиць показуються найчудернацькіші вбрання: Князь-лампа, прелат-жінка, гітлерівський мундир, маска-протигаз... усі ховаються, й ніхто не знає, хто ким є...
Гуфнаґель-Вершник на чолі Куреня Лакеїв галопує в погоню за фашистами й буржуями.
А маестро Фіор у жаху й остовпінні намагається якось визначитися посеред цього нового модного дефіле.
Розпочинається суд над упійманими фашистами. Даремно Фіор домагається законного судового провадження. Буря! Буря! Вихор здушує, підхоплює...
Однак що це? Ах, що це? Заходять Шарм і Фірулет, які дорогою ловлять метеликів, слідом за ними з’являється труна, яку несуть двійко гробарів. І запеклі суперники розповідають свої сумні історії: тоді на балу Альбертинка щезла, знайшли лише численні залишки її гардероба! А злодюжки теж щезли. Отож переконані, що Альбертинку роздягли догола, зґвалтували й убили, вони вибрались у світ широкий слідом за цією труною, щоби поховати голе тіло дівчини.
Тоді всі складають до труни свої поразки і свої муки. Однак що це? Ах, що це?! Коли насамкінець маестро Фіор, проклинаючи Людський Костюм і Моду, і Маски, у жесті найвідчайдушнішого розпачу складає до труни таку святу, таку звичайну, проте повік не досяжну наготу людську... з труни постає гола Альбертинка!..
Звідки вона взялась у труні? Хто її там сховав?
Обидва гробарі скидають маски: це Злодюжки! Це вони викрали Альбертинку з балу, роздягли її й сховали в труні...
Нагота вічно молода — молодість вічно нага — нагота вічно молода — молодість вічно нага...
Зауваги щодо гри і режисури
Музика, куплети, танці, декорації, костюми в класичному стилі давньої віденської оперети. Мелодії легкі, старі.
Однак поступово Оперета потрапляє у вир Історії та набрякає Шаленством.
Ефекти бурі, вихори, громи, спочатку радше риторичні, у другому, а надто в третьому акті переходять у справжню бурю. Шекспірівські сцени третього акту нехай будуть патетичними й трагічними.
Протиставлення костюм-нагота — це лейтмотив Оперети. Сон про наготу людини, ув’язненої в костюмах, найчудернацькіших і найжахітніших...
Акт І
Площа біля храму. Дерева, лавки, місце для прогулянок. На першому плані, збоку — Панська група: Патрон, Генерал, Професор, Маркіза. Костюми, які носили до 1914 року, помпезні: мундири, тужурки, шапокляки[9], бакенбарди, комірці, ціпки, галуни тощо. Вишукані манери: уклони, усміхи, люб’язності тощо.
Углибині, ліворуч, Лакейська група: їх четверо, в лівреях, пики лакейські.
Із-за храму виходить граф Шарм Гімалай, представник «золотої» молоді, 35 років, гультіпака і пересичений блудник: фрак, шапокляк, рукавички, ціпочок, монокль. Слідом за ним його лакей, Владислав.