Тетяні Валька могла запропонувати хіба якісь аксесуари: модні сумки, пояси, але не вбори, бо з роками приятелька погладшала кілограмів на двадцять, та й на такі подачки від заможної подруги реагувала різко, ба навіть грубо. Дякувала за дарунки лише тоді, коли мала добрий настрій. Інакше гордо від них відмовлялася…
А з Марійкою, з дитинства звиклою до чорного, Валька ділилася хіба якимись темними шарфами та хустками, бо все інше було Марійці і замалим, і занадто кольоровим.
От і тепер у Вальчиній великій торбі лежала темно-лазурова шаль, яку вона везла Марійці. Однак гадала: казати про сюрприз подрузі поки недоречно.
– Пам’ятаєш, як у школі ми співали: «Кто ищет, тот всегда найдет…»? – Валька хотіла підбадьорити зранену подругу заяложеною, як стара бабусина хустка-салісоха,[7] піснею.
– Ой, Валько, – глибоко зітхала раз у раз Марійка.
Дивно, але навіть це вона робила повільно. Навіть скрушне зітхання в неї було затяжним і глибоким.
– Тогово-но, ти сама хоч віриш у те, що кажеш? – спокійно прошептала. – У моїй родині сподіватися на щастя?! Ой, – махнула рукою. – Я ото монашок наслухалася…
Марійка зирнула на Максимка, що не відводив погляду від замурзаних циганчат, які ходили й випрошували в людей гривні. Поруч на лавці вона поклала букет. Валька небавом порахувала: рівно вісім квіток.
– Мабуть, і в монашки я не гожа, – сумно додала кума в чорному.
– Марійко! – заскрипіла кума-містянка, але враз умовкла.
– Бо тогово-но… Неправильно я думала, що в монахи йдуть ті, хто пережив якусь трагедію чи розчарувався в мирському житті. Мені сказали, що коли ти втікаєш від проблем, то не почуватимешся щасливою в монастирі. Треба мати Божий поклик.
– Та це зрозуміло, – кивнула Валька елегантною легкою укладкою з чорного, як у Марійки костюм, волосся.
– Але я побачила, що в монастирі шукають рятунку навіть бомжі, яким нема чого їсти, – ділилася свіжими враженнями й мішма згадувала все й одразу Марійка.
Валька терпляче слухала.
– Теперішнє безгрошів’я й біднота геть вибили людей з колії, – міркувала. – У Божій обителі вони шукають, чим прогодуватися, уявляєш? Тогово-но, але монашки нікого не проганяють, справді дають поїсти, знаходять для них таку-сяку роботу… Може, й мені чимось зарадили б?
Валька хотіла почути врешті головне від куми: що змусило її податися в монастир? Але поклала собі не квапити куму, старалася вислухати. Та все ж не стрималася, таки перебила її неспішну балачку:
– Подруго золота, але ти уявляєш, від чого ці люди відмовляються?!
– Знаю, – випалила, кивнувши, Марійка. – Знаю, що нам у селі не так уже й пусто живеться, тому й боюся, – примовкла. – Там, бачиш, тогово-но, морально важко…
Марійка крутнулася туди-сюди, щоб пересвідчитися, чи нема де чужих вух, котрі не дочують, а прибрешуть: мовляв, наймолодшій самітниці з отого вдовиного сімейства один біс, що буде з її малою донькою, недужою матір’ю та старою бабою Оленою, котра досі неабияк допомагає сімейству в господарстві. Їй би свою дупу примостити, зажити спокійно, он уже й до монастиря збирається, побожна така, бач… Ні, не помітила Марійка таких вух. Вела далі:
– Головне, тогово-но… мати чисте серце й чисті думки…
– Наче в тебе вони закалякані,[8] – кинула Валька, але це прозвучало так, наче між іншим.
– Якщо я, наприклад, помагатиму людині й думатиму, чи заплатить вона мені, то такі думки нечисті…
– Це залежить від того, чим саме помагатимеш, – відрізала Валька й поквапила куму: – Ну, і що далі?
– Тогово-но… Ти знаєш, монашки не мають нічого свого: всі зароблені гроші й подарунки віддають монастиреві. І в усьому слухаються настоятельки…
– Ну, видно, правила такі там, устави…
– Ото я тепер мучуся: чи хочу такого життя?
– Не хочеш, – відповіла Валька за куму.
Але та, ніби не почувши, провадила далі:
– Та й чи подужаю я таке життя? – задумалася.
– Бог не хоче людського нещастя, – Валине обличчя прибрало мудрого виразу.
– Тож так, – знову зітхнула Марійка. – Тогово-но…