— Хороший видався політ, так, Тімоті? — закричав дядько, він ніколи не бурмотів, його голос завжди вибухав, ніби на сцені опери. — Досить?
— Досить! — Тімоті заплакав від захвату. — Ох, дядьку, я так вдячний тобі.
— Його перший урок, — оголосив дядько Ейнар. — Скоро повітря, небо, хмари будуть не тільки моїми, але і його!
Знову злива оплесків, і Ейнар поніс Тімоті до танцюючих привидів за столами і бенкетуючих майже-скелетів. Комин видихав безформний дим, який набував обрисів дальніх небожів і кузенів, а з останнім згаслим вугликом вони втілювались у живу плоть і кидалися до юрби танцівників або юрмилися навколо бенкетних столів.
Аж ось на якійсь далекій фермі прокукурікав півень. Усі напружилися, немов громом уражені. Все божевілля разом ущухло. Клуби диму, пасма туману й дощові хмари розтеклися підвальними сходами, щоб заховатися, перепочити, розмістившись у ящиках і скринях із мідними помітками на кришках. Останнім у підвал спустився дядечко Ейнар, він оглушливо реготав над чиєюсь напівзабутою смертю, можливо, навіть над своєю власною, а потім ліг у найбільший ящик, втиснув з боків крила, акуратно вмостивши їх кінці на грудях, кивнув, і кришка слухняно зачинилася, обірвавши регіт, який не вщухав увесь цей час. Підвал занурився в темряву й тишу.
На холодному світанку всі покинули Тімоті. Кудись зникли або спали, боячись світла. Він був єдиним, хто любив день і сонце, але йому хотілось якось полюбити темряву і ніч. Тихо підіймаючися сходами будинку, він проказав:
— Я втомився, Сесі. Але я не можу заснути. Не можу.
— Спи, — пробурмотіла Сесі, коли він приліг поруч на єгипетському піску. — Почуй мене. Спи. Спи.
І, підкорившись, він заснув.
Захід сонця.
Три дюжини видовжених порожніх кришок широко розчахнулися. Три дюжини ниток, павутинок, ектоплазми скупчилися, запульсували, а потім… втілилися. Три дюжини кузенів, небожів, тіточок, дядьків почали виникати з вібруючого повітря: ось ніс, і рот, і пара вух, кілька піднятих рук, які швидко рухають пальцями, чекаючи, коли видовжаться ноги і з’являться ступні, щоб врешті ступити на підлогу підвалу. Відкоркувалися чудернацькі бочки, але з них полилось не вино, а осіннє листя, схоже на крила, та крила, схожі на осіннє листя, які без ніг мчали вгору по сходах, а знизу, з прочищених коминів, виривався попелястий дим, невидимі музиканти награвали простенькі мотиви, а гризун неймовірних розмірів грав на піаніно і чекав оплесків.
Посеред цього вулканічного рева Тімоті кидало від звіриного поріддя до жахливого родича, тож врешті-решт він здався, вирвався і побіг на кухню. Там щось прикипіло до запітнілої шибки кухонного вікна. Воно безперестанно зітхало, і схлипувало, й стукало, і раптово він опинився назовні, де його били краплі дощу, а вітер пронизував до кісток, і світло свічки загубилось у темряві. Там кружляли у вальсі, а Тімоті не міг вальсувати. Там пожирали їжу, а він не міг так їсти. Там пили вина, а він не міг таке пити.
Тімоті здригнувся і побіг нагору, де спала Сесі на залитих місячним світлом пісках і дюнах, схожих на жіночі силуети.
— Сесі, — тихо покликав він. — Де ти сьогодні?
— Далеко на Заході, — відповіла вона. — У Каліфорнії. Біля солоного моря, поруч із грязьовими гейзерами, парою і тишею. Я — дружина фермера, яка сидить на дерев’яному ґанку. Сонце сідає.
— А що ще, Сесі?
— Чутно, як шепочуться грязьові гейзери, — відповіла вона. — Із них піднімаються маленькі сірі бульки пари, розриваються, як гума, і опадають зі звуком, схожим на поцілунок вологих губ. Мене окутує запах сірки, і глибокого горіння, і давнього часу. Ніби саме тут два мільярди років щось готував динозавр.
— Він уже закінчив, Сесі?
Посмішка з’явилася на губах спокійно сплячої Сесі.
— Майже все. Тут, між горами, вже ніч. Я в голові цієї жінки, дивлюся крізь маленькі дірочки в її черепі, слухаю тишу. Літаки несуться, мов птеродактилі на величезних крилах. Із далекого далека тиранозавр, ідучи перевальцем, придивляється до цих шумливих рептилій високо в небі. Я дивлюся і вдихаю запахи, запахи доісторичної кухні. Тихо-тихо…
— Як довго ти ще будеш в її голові, Сесі?
— Допоки не наслухаюся, не надивлюсь і не навідчуваюсь достатньо, щоб змінити її життя. Жити в ній — це не те ж саме, що жити деінде. Її долина і її маленький дерев’яний будиночок — це ніби світ на світанку часів. Чорні гори оточують його тишею. Раз на півгодини я бачу, як повз проїжджає машина, освітлюючи фарами вузьку ґрунтову дорогу, а потім — тиша і ніч. Я сиджу на ґанку весь день і дивлюся, як тіні тікають від дерев, зливаючись в одну глибоку ніч. Я чекаю, коли чоловік повернеться додому. А він не повернеться ніколи. Долина, море, кілька автівок, дерев’яний ґанок, крісло-гойдалка, я і тиша.