— Не вішай носа, небоже. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наш світ мертвий. Він сірий, мов надгробний камінь. Найкраще життя — це життя коротке. І воно куди більш дорогоцінне за все інше, запам’ятай це.
Від самої опівночі дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Униз допомогли спуститися Тисячу-Раз-Прабабусі, загорнутій в єгипетські одежі, шар за шаром льняні бинти вкривали її ламкі археоптерикські[7] кістки. Вона стояла мовчазна та нерухома, схожа на великий буханець нільського хліба, і тільки очі її горіли мудрим, безмовним вогнем. За досвітнім сніданком її посадили на чолі довгого столу, і вона навіть пригостилася кількома ковточками неймовірних вин, щоб зволожити запилені вуста.
Вітер посилився, зорі запалали яскравіше, танці закружляли швидше. Темрява усіх видів каламутилася, бралася пухирями, розчинялась і з’являлася знову.
Потім грали в «Труни». Під звуки флейти навколо трун марширували гості. Одну за іншою труни прибирали. У боротьбі за їх відполіровані кришки вилітали два, чотири, шість, вісім учасників, поки не залишилася одна труна. Тімоті обережно ходив навколо неї разом з химерним кузеном Робом. Флейта зупинилася. Наче ховрах до нірки, Тімоті кинувся до ящика. Але Роб вскочив першим! Оплески!
Сміх і балачки.
— Як поживає сестра дядька Ейнара? Вона з крилатих.
— Минулого тижня Лотта пролітала над Персією, і її застрелили з лука. Птиця для бенкету. Птиця!
Їхній сміх був, наче шквал вітру.
— А Карл?
— Той, що живе під мостами? Бідолаха Карл. У всій Європі для нього немає місця. Нові мости перебудовуються з благословення святої води! І тепер Карл бездомний. Сьогодні вночі біженців не злічити.
— Це правда? Невже всі мости? Бідолашний Карл.
— Послухайте.
Святкування зупинилося. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. День повернення додому добіг кінця. Разом з ударами годинника сотні голосів заспівали пісні, яким було сотні років. Дядьки й тітки обнялися, закружляли в танці, заспівали, і десь в холодній далині ранку міський годинник зупинив свій бій і завмер.
Тімоті співав разом із ними.
Він не знав ні слів, ні мелодії, але все-таки співав, і слова, і мелодія були чистими, звучними, піднесеними і прекрасними.
Коли пісня скінчилася, він поглянув на Високе горище єгипетських пісків і снів.
— Дякую, Сесі, — прошепотів він.
Повіяв вітер. Її голос луною відбився від його губ: «Ти пробачаєш мені?»
І Тімоті промовив: «Сесі. Пробачаю».
Потім він розслабився і дозволив губам рухатися, як їм хотілось, і пісня полилася ритмічно, чисто, мелодійно.
Прощання відбувалось у шаленій метушні. Мама з Татом стояли на порозі, сповнені могильного щастя, і цілували на прощання усіх гостей.
Небо на сході вже забарвилось і засяяло. В Будинок увірвався холодний вітер. Усі повинні були летіти на захід, щоб обігнати сонце довкола світу. Покваптесь, давайте, покваптеся!
Тімоті знову прислухався до голосу в голові і сказав: «Так, Сесі. Мені цього хотілося б. Дякую».
І Сесі допомагала йому опинятися то в одному тілі, то в іншому. Враз він відчув себе всередині стародавнього кузена, що стоїть біля дверей, кланяється і притискається губами до блідих пальців Матері, дивиться на неї зі зморшкуватого шкіряного обличчя. Потім він пішов назустріч вітру, який підхопив його і здійняв у вихорі листя над пробудженими схилами.
Наступної миті Тімоті спостерігав за порогом і прощаннями вже з іншого обличчя. Тепер він був у обличчі кузена Вільяма.
Кузен Вільям, швидкий, як дим, скакав по брудній дорозі, його червоні очі горіли, хутро було вогким від ранкової роси. Він тихо й упевнено перебирав м’якими лапами, важко дихаючи, побіг через пагорб у сторону долини, а потім раптом зірвався в польоті.
Опісля Тімоті виринув у високому, схожому на парасольку, дядьку Ейнарі, й побачив із його дико веселих очей, як він піднімає маленьке бліде тільце — Тімоті! Це ж він піднімає сам себе!
— Будь хорошим хлопчиком, Тімоті. Скоро побачимося!
Швидше за листя, туркочучи перетинчастими крилами, швидше за вовкулаку на сільській дорозі, він летів так прудко, що обриси землі розпливались, а останні зірки торохкотіли, як камінець у роті дядька Ейнара.[8] Тімоті приєднався до його польоту, однак лише на половину всього шляху.
А потім повернувся у власне тіло.
Крики та сміх стихли й розтанули. Всі обіймалися, плакали і бідкалися, що світ стає для них усе менш підходящим місцем. Був час, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятиліття.
8
За середньовічними віруваннями, завдяки запханому в рот ритуально вбитого вампіра каменю він помирав «по-справжньому» через голод. За іншою версією, камінь у роті слугував своєрідним бар’єром, щоби злий дух знову не потрапив у тіло.