— Ну що ж, — промовив самий спогад про дочку фараона. — Діти ночі, ви чули?!
— Чули! — закричали примари з вуст Сесі.
— Покваптесь! — вигукнула мумія чотирьохтисячолітньої давності.
— Уже! — відповіли четверо.
І оскільки ніхто не спромігся наказати, кому з кузенів іти першим, зчинилася примарна буча, війнувши навколо подувом невидимого вітру.
Чотири рази інший вираз осявав обличчя Врожайного Прабатька. Від чотирьох землетрусів здригнулося його крихке тіло. Чотири посмішки лягли на його вуста, коли жовті зуби цокотіли гамми. Перш ніж він устиг обуритися, його тіло то хутчіше, то забарніше вже тікало — в чотири пари ніг, перевальцем, подалі від Будинку, ген через галявину і далі по загубленій залізничній колії до міста. А в його злаковій горлянці клекотів хуліганський сміх.
Сім’я обперлася на ґанкові перила, дивлячись услід стрімким втікачам, ув’язненим в одному тілі.
Тим часом Сесі знову глибоко заснула, широко роззявила рот і прогнала відлуння тої зграї.
Наступного дня опівдні великий, тьмяно-синій залізний паротяг, важко дихаючи, під’їхав до станції, де його вже зачекалася нетерпляча Сім’я зі старим врожайним фараоном попідруч. Його, по суті, занесли в сидячий вагон, що пахне свіжим лаком і нагрітим плюшем. У дорозі Нільський мандрівник, закривши очі, сипав прокляття безліччю голосів, на які ніхто не зважав.
Його вмостили на сидіння, немов стару копичку сіна, наділи йому на голову капелюх, наче новий дах на стару будівлю, і звернулися до його зморшкуватого обличчя.
— Дідусю, присядь. Дідусю, ти там? Розступіться, кузени, дайте старому сказати.
— Тут, — його сухі губи сіпнулися й присвиснули. — І страждаю від їхніх гріхів і злигоднів! От, чорт, чорт!
— Ні! Це брехня! Ми нічого не зробили! — скрикнули голоси спочатку з одного куточка його рота, потім з іншого. — Годі!
— Тихо! — Батько схопив древнє підборіддя і потряс, щоб кісточки всередині стали на місце. — На захід від жовтня є містечко Соджорн, штат Міссурі — не так уже й далеко. У нас там рідня. Дядьки, тітки, з дітьми і без. Оскільки розум Сесі може подорожувати всього за кілька миль, саме ти повинен перевезти наших буйних кузенів далі та розсортувати їх серед плоті й розуму Сім’ї.
— Якщо розсортувати дурнів не вдасться, — додав він, — верніть їх живими.
— До побачення! — донеслися чотири голоси з давнього дідуха.
— До побачення, Дідусю, Пітере, Вільяме, Філіпе, Джеку!
— Не забувайте мене! — скрикнула молода жінка.
— Сесі! — хором озвалися всі. — Прощай!
Поїзд мчав на захід від жовтня.
Потяг долав довгий поворот. Нільський Прабатько схилився і заскрипів.
— Ну ось, — прошепотів Пітер, — приїхали.
— Так, — Вільям продовжував. — Ось ми і приїхали.
Паротяг засвистів.
— Певно, втомився, — припустив Джек.
— Сам ти втомився! — прохрипів Прабатько.
— Як тут душно, — відмітив Філій.
— Цього слід було очікувати! Прабатькові чотири тисячі років, вірно, Старий? Твій череп — це могила.
— Годі! — Старий стукнув себе по лобі. У його голові ніби затріпотіли крильцями перелякані птахи. — Годі!
— Ну ж бо, — зашепотіла Сесі, вгамовуючи паніку. — Я добре виспалась і проїду з вами частину шляху. Дідусю, я навчу вас, як триматися, а ще — тримати й стримувати ворон і стерв’ятників у вашій клітці.
— Ворони! Стерв’ятники! — запротестували кузени.
— Тихо, — сказала Сесі, втрамбовуючи кузенів, ніби стару неочищену люльку тютюном. Далеко-далеко її тіло лежало на єгипетських пісках, але дух кружляв над ними, торкався їх, розштовхував, зачаровував, утримував. — Дивіться і насолоджуйтесь!
Кузени подивилися.
І справді, блукати по верхніх поличках стародавньої гробниці було все одно, що виживати в тьмяному саркофазі, де спогади, склавши прозорі крильця, лежали, немов перев’язані стрічками бандеролі, в папках, пакунках, закутаних у саван фігурах та розкиданих повсюди тінях. То тут, то там особливо яскравий спогад, подібно єдиному променю бурштинового світла, осяював і надавав форму золотій годині літнього дня. Пахло потертою шкірою, паленим кінським волосом і ледь помітним запахом сечової кислоти від жовтяничних каменів, об які терлися їхні лікті.
— Дивіться, — прошепотіли кузени. — О, так! Так!
Наразі вони спокійно дивилися крізь припорошені пилом шибки древніх очей, спостерігаючи за величезним пекельним потягом, який ніс їх уперед, і за зеленувато-коричневим осіннім світом, що проносився повз них, як ніби повз будинок з вікнами, затягнутими павутинням. Промовляючи вустами старого, вони немовбито били свинцевим калаталом об іржавий дзвін. Звуки навколишнього світу вривалися в його порожні вуха, ніби статичний шум на погано настроєному радіо.