«Східний експрес», і далі завиваючи, з пронизливим квилінням здолав ще більше миль ночі, туману і мряки.
— Ви прямуєте до Кале? — запитала вона.
— І ще далі, до Дувра, Лондона і, можливо, до замку за Единбургом, де я буду в безпеці…
— Це практично неможливо… — з тим же успіхом вона могла би вистрелити йому прямо в серце. — Ні, ні, зачекайте, не кваптеся! — вигукнула вона. — Неможливо… без мене! Я поїду з вами до Кале, а звідти — до Дувра.
— Але ж ви не знаєте мене!
— О, ще коли я була зовсім маленькою, ви снилися мені. Це було задовго до того, як я зустріла когось із вашої братії посеред ірландських туманів і дощів. У дев’ятирічному віці я вешталася болотами в пошуках собаки Баскервілів.[17]
— Так, — мовив примарний пасажир. — Ви — англійка, а англійці досі вірять!
— Точно. Значно сильніше, ніж американці, які схильні сумніватися. Французи? Циніки! Англійці найкращі. Складно знайти старий лондонський будинок, де би перед світанком не плакала власна сумна туманна леді.
Цієї миті двері купе, розхитані тривалим поворотом потяга, розійшлися навстіж. Божевільний шквал отруйних балачок, шалених розмов та богохульного сміху полився на них з коридору. Примарний пасажир змарнів.
Схопившись на ноги, Мінерва Геллідей захряснула двері й поглянула на свого компаньйона по мандрівці з фамільярністю, яку дало їй життя, проведене в сидінні поряд із заснулими людьми.
— А тепер ви, — запитала вона, — хто ви такий?
Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.
— Я двісті років «жив» в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, заходилися гавкотом собаки та що було духу втікали коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам чи готелям. А нас, примарних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали у полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Куди — не знаю. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!
Його голос розтанув у тиші.
— А як вас звати? — нарешті запитала вона.
— У мене немає імені, — прошепотів він. — Тисячі туманів відвідали мій родинний склеп. Тисячі дощів пролилися на мій надмогильний камінь. Сонце, вода і туман знищили всі позначки. Моє ім’я розтануло в квітах, траві та мармуровій пилюці.
Він розплющив очі.
— Навіщо ви робите це? — запитав старий. — Чому допомагаєте мені?
Коли правдива відповідь зірвалася з уст, вона всміхнулася.
— Я все життя мріяла спіймати жар-птицю.
— Жар-птицю?!
— Я жила, як совине опудало. Не черниця, але заміж так і не вийшла. Доглядаючи за матір’ю-інвалідом і напівсліпим батьком, я віддалася лікарням, смертним ложам, нічним крикам і лікам, а це не ті парфуми, які здатні привабити чоловіка. Тож і я сама як привид, бачите? А тепер, сьогодні, у віці шістдесяти шести років, я нарешті знайшла у вас дивовижно інакшого пацієнта! Цей випадок зовсім не схожий, абсолютно новий! О, Боже, оце так виклик. Я виведу вас із потяга, проведу крізь паризькі натовпи, а тоді через море — з потяга і на пором! Це справді моя…
— Жар-птиця! — викрикнув примарний пасажир, і спазми сміху здавили його. — Жар-птиця? Так, це саме вона!
— Але, — поцікавилася жінка, — хіба вони в Парижі не кидають птиць на жаровні так само, як і священиків на багаття?
Він заплющив очі й прошепотів:
— У Парижі? Ну звісно.
Потяг завив. Минула ніч.
І вони прибули в Париж.
Щойно вони приїхали, як шестирічний хлопчик, пробігаючи повз, наче закляк. Він витріщався на примарного пасажира, а примарний пасажир кинув у відповідь погляд, сповнений антарктичної криги. Хлопчик скрикнув і втік. Старенька медсестра відчинила двері й визирнула.
Хлопчик щось торохтів своєму батькові в дальньому кінці коридору. Батько рушив уперед з криком:
17
Алюзія на однойменну детективну повість англійського письменника сера А. Конан Дойля (1859–1930), у якій головні герої — приватний детектив Шерлок Холмс та його друг доктор Ватсон розслідують справу, пов’язану із моторошною родинною легендою. У легенді йдеться про примарного собаку, який уночі переслідує всіх Баскервілів на болотах Ґрімпенської трясовини.