— «Прощай навік! І пам’ятай мене».
Вона повторила:
— «…пам’ятай мене!»
І привид «Східного експреса» затремтів. Вона взялася за іншу книжку:
— «Почнімо з того, що Марлі помер…»[27]
А «Східний експрес» торохкотів примарним мостом понад невидимою річкою.
Її руки, наче пташки, пурхали понад книжками.
— «Я — Дух Колишнього Різдва».
Далі:
— «Примарний рикша виринув із туману, із цокотінням пронісся в пітьму…»[28]
А чи не долинає найтихіший відгомін кінських копит з горла привида «Східного експреса»?
— «Відірвіть мостини! Ось тут, ось тут!.. Це калатає його гидотне серце!»[29] — м’яко вигукнула вона.
І раптом! — наче стрибок жабки. Вперше більше ніж за годину в привида «Східного експреса» з’явився пульс.
Німці далі по коридору стріляли з гармат невіри.
А вона й далі лила ліки:
— «…Тужливе завивання пролунало над болотами…».[30]
І відлуння цього виття, цього нещасного крику, виринувши в глибинах душі її компаньйона по мандрах, пролилося з його горла.
Западала глибока ніч, місяць плив у височіні, й Жінка в Білому[31] ступала тихим краєвидом, як і читала старенька медсестра, і кажан, який, обернувшись на вовка, миттю став ящіркою, побіг чолом похмурого пасажира.
Зрештою в потязі запанувала сонна тиша, і міс Мінерва Геллідей впустила останню книгу з рук. Книга з глухим стуком упала на підлогу.
— Requiescat in pace?[32] — прошепотів із заплющеними очима мандрівник «Східного експреса».
— Так, — посміхнулася вона, киваючи. — Requiescat in pace.
І вони заснули.
Зрештою вони дісталися до моря.
Стояв туман, який перетворивсь на імлу, а та обернулася на краплі дощу — потік сліз безмежного неба.
Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота й пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на пором.
Привид «Східного експреса» відступив од юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.
— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Пором. Там же нема, де сховатись! А іще ж митниця!
Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на пором.
Вони потрапили в оточення приглушених голосів, грубих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно пором затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.
Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути:
— Хутко!
І вона майже підхопила на руки кволого чоловіка й понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.
— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!
— Він незвичайний! — Медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!
Старий роззирнувся.
— Але ж, — прошепотів він. — Це дитяча кімната.
Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.
— Дітки! Час розповідати казки!
Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:
— Час розповідати казки про привидів!
Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.
— Усім сісти! — наказала медсестра.
Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі навколо мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама. Вони роздивлялись його з голови до ніг, зазираючи у його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.
— А ви справді вірите у привидів? Так? — запитала міс Мінерва Геллідей.
— О так! — залунали крики. — Так!
Привид постатнів, так наче хтось устромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані, дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він указав крижаним пальцем на дитячі обличчя.
— Я… — прошепотів він. — Я… — знову пауза. — Розповім вам історію, що морозить кров у жилах. Про справжнього привида!
— Так! — загорлали діти.
Він заходився розповідати, і палкість його розповіді викликала тумани, притягувала імлу й запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він за хистким морем: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були й раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, старенька медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.
27
Тут і далі цитати з «Різдвяної пісні у прозі» («А Christmas Carol in Prose», 1843) Ч. Діккенса у перекладі українською мовою Ол. Мокровольського.
28
Цитата з містичного оповідання англійського письменника Ред’ярда Кіплінґа «Примарний рикша» («The Phantom Rickshaw», 1885).
29
Цитата з містичного оповідання американського письменника Е. А. По «Серце виказало» («The Tell-Tale Heart», 1843) у перекладі українською мовою В. Шовкуна.
30
Цитата з детективної повісті англійського письменника А Конан Дойля «Собака Баскервілів» («The Hound of the Baskervilles», 1902) у перекладі українською мовою М. Дмитренка.