А тоді хтось із дітей спитав:
— А ви хто?
Закутавшись у свій напівпрозорий саван, примарний пасажир напружив уяву та почав відповідати.
Лише звук корабельного гудка різко обірвав тривалі опівнічні історії. Приходили батьки, щоби забрати своїх загублених дітей подалі від джентльмена «Східного експреса» з крижаними очима. Його голос пробирав до кісток, а він усе шепотів і шепотів, аж доки пором легенько не вдарився об причал й останнього хлопчика, попри його спротив, не забрали з каюти. Старий та медсестра зосталися самі в дитячій кімнаті, коли пором спинився і затремтів по-особливому, наче він теж чув, слухав і насолоджувався передсвітанковими оповідками.
Стоячи на трапі, мандрівник зі «Східного експреса» з ноткою жвавості сказав:
— Ні! Мені не потрібна допомога, щоб спуститися. Дивіться!
Упевненим кроком він спустився трапом. Діти додали його постаті кольору, зросту й голосу, і що ближчав він до Англії, тим ширшою і вільнішою ставала його хода, тож коли він ступив на причал, з його тонких губ щасливо випурхнуло тихе зітхання, а медсестра позаду нього насуплено спинилася й дозволила йому побігти до потяга.
Спостерігаючи за його майже дитячим поспіхом, вона могла лише стояти на місці. Її затопило відчуття втіхи або й навіть чогось більшого. Він біг, її серце бігло разом із ним — і раптом удар неймовірного болю накрив її ковдрою темряви, і вона знепритомніла.
Через поквап примарний пасажир зовсім не помітив, що старої медсестри не було поряд — так швидко він ішов.
Біля потяга він видихнув: — Ось! Нарешті! — й міцно вхопився за поручень. Тільки тоді він відчув, що чогось бракує, й озирнувся.
Мінерви Геллідей не було поряд.
Через мить вона підійшла. Жінка мала блідіший, ніж зазвичай, вигляд, але на її вустах грала широка усмішка. Вона тремтіла, заледве не падала. Цього разу він її підхопив.
— Люба леді, — промовив старий. — Ви були такою люб’язною.
— Але, — промовила вона тихо, позираючи на нього, чекаючи, коли він по-справжньому роздивиться її. — Я нікуди не їду…
— Ви…
— Я помандрую з вами, — промовила жінка.
— Але ж ваші плани?
— Вони змінилися. Тепер мені нема куди податися.
Вона трохи повернулася й озирнулась через плече.
На причалі натовп, який швидко збільшувався, дивився на щось, що лежало на дошках. Голоси перешіптувалися, щось кричали. Слово «лікар» лунало кілька разів.
Примарний пасажир подивився на Мінерву Геллідей, а тоді поглянув на натовп і те, що викликало стурбованість людей: у них під ногами лежав розбитий термометр. Він перевів погляд на Мінерву Геллідей, яка досі витріщалася на розбитий термометр.
— О, моя добра леді, — зрештою мовив старий. — Ходімо.
Вона поглянула йому в обличчя.
— То я впіймала жар-птицю? — запитала жінка.
Він кивнув.
— Упіймала!
Він допоміг їй зійти на потяг, який швидко зрушив з місця, зашумів і полетів коліями до Лондона, Единбурга, до мурів і замків, до темних ночей і довгих років.
— Цікаво, ким вона була? — промовив примарний пасажир, озираючись на натовп біля причалу.
— Боже милосердний, — промовила медсестра. — Якщо відверто, то я її ніколи й не знала.
І потяг зник.
Ще з двадцять секунд колії тремтіли, а тоді завмерли.
Розділ 13
Нострум Парацельсій Кривий
«Не кажіть мені, хто я. Я не хочу цього знати».
Слова, що розірвали тишу, донеслися зі здоровенного сараю за неймовірно великим Будинком.
Їх промовив Нострум Парацельсій Кривий. Він прибув четвертим, як не рахувати трійцю до нього, і тепер погрожував, що залишиться тут назавжди, а це гнітило та вганяло в смуток душі всіх, хто зібрав тут сутінки декількох днів після Дня повернення додому.
У горбатого Нострума П. К., як його зазвичай називали, і спина була крива, і рот. Навіть одне око, теж чи то напівзаплющене, чи то напіврозплющене, залежно від ракурсу, а от друге око — це чистий вогняний кришталь, хоч і дивилося зизом.