Коли цей божевільний увірвався у полуденну тишу Будинку, в ньому вартували лише Тімоті та Мама, інші ж спали, ховаючись від сонця. Йоан Лютий відштовхнув їх обох з дороги і влетів нагору з хижими криками, розбурхав сплячі піски навколо Сесі та здійняв бурю у супокійній Сахарі.
— Дідько! — вигукнув він. — Вона тут? Я запізнився?
— Ану відійди від ліжка! — звеліла похмура Мати, піднявшись на горище. Тімоті намагався триматися поруч неї. — Ти що, осліп? Вона полетіла й може по кілька днів не повертатись.
Йоан Лютий, Несправедливий шпурнув ногою пісок навколо сплячої дівчини. Він схопив її зап’ясток, силкуючись намацати ледь уловимий пульс.
— Прокляття! — знову заволав він. — Поклич її. Вона потрібна мені!
— Ти чув, що я сказала! — мати різко подалася вперед. — Її чіпати не можна. Сесі повинна лежати так, як вона лежить.
Дядько Йоан повернув голову. Його витягнуте, жорстоке, подзьобане віспинами обличчя розчервонілося.
— Куди вона пішла? Я мушу її знайти!
Мама спокійно відповіла:
— Ти можеш знайти її у дитині, котра біжить стежкою в яру. Або можеш упізнати її в річковому ракові, що дивиться на тебе з-під каменя у струмку. Вона може грати у шахи в сквері, що навпроти міської управи, забравшись у голову якогось старого. — Губи матері викривилися в посмішці. — Вона може зараз перебувати навіть у мені, дивиться оце на тебе, сміється і не зізнається в цьому. А ти і не здогадуєшся про це. Розмовляє моїми устами, потайки насміхається.
— Чому… — він вайлувато розвернувся усім тілом. — Якби я тільки припустив…
Мама спокійним тоном продовжила:
— Звісно, вона зараз не в мені. А навіть якби була, ніхто би не міг про це знати напевне. — В її очах виблискувала майже неприхована злість. — Що тобі від неї треба?
Йоан прислухався до далекого бамкання дзвона. Він сердито затряс головою.
— Щось… усередині мене… — Він затнувся. Нагнувся над теплим, непорушним тілом. — Сесі! Вернися, чуєш? Ти можеш повернутися, якщо захочеш!
За ослоненими від сонця вікнами лагідно дмухав вітерець. Під спокійними руками Сесі пливли піски. Далекий дзвін знову забамкав, і дядько прислухався до того далекого-далекого дрімотного літнього відлуння.
— У мене до неї справа. Останній місяць мене навідують жахливі думки. Я навіть збирався вирушити поїздом у велике місто, щоби поговорити із психіатром, але він би не допоміг. Я знаю, що Сесі може вигнати всі мої страхи. Вона єдина, хто може вичистити увесь бруд і павутиння та оновити мене. Розумієш? Вона мусить мені допомогти!
— І це після всього, що ти накоїв Сім’ї? — промовила Мати.
— Я нічого не накоїв!
— Коли в нас тут не було місця, коли Будинок був переповнений, ти прокляв нас…
— Ви завжди мене ненавиділи!
— Можливо, ми боялися тебе. У тебе жахлива історія.
— Немає причин відмовляти мені!
— Та ні, є багато причин. І все-таки, якби у нас була кімната…
— Брехня. Брехня!
— Сесі тобі не допоможе. Сім’я цього не схвалить.
— Чорти б узяли цю Сім’ю!
— Це саме ти прокляв нас. Дехто зник за останній місяць після того, як ми тобі відмовили. Ти багато патякаєш у місті. Коли вони за нами прийдуть — лише питання часу.
— А таки прийдуть! Варто мені випити, як у мене розв’язується язик. Якщо ти не допоможеш, я можу випити трохи більше. Прокляті дзвони! Сесі може їх заспокоїти.
— Ці дзвони, — сказала Мама. — Коли вони почали дзвонити? Як давно ти їх чуєш?
— Як давно? — Він замовк і закотив очі, немов хотів щось побачити. — 3 тих пір, як ви мене спровадили. З тих пір, як я пішов і… — він завмер.
— Багато пиячив і базікав зайвого, і накликав ворожі вітри на наш Будинок?
— Нічого такого я не робив!
— Це написано у тебе на обличчі. Ти говориш одне, а в той же час погрожуєш іншим.
— Тоді слухай, — проказав Йоан Лютий. — Слухай і ти, мандрівнице. — Він витріщився на Сесі. — Якщо ти не повернешся сьогодні до заходу сонця, щоб прочистити мені мізки і привести до тями, то я…
— У тебе є список усіх душ нашої Сім’ї, ти його проглянеш і потім сп’яну всім його оприлюдниш?
— Ти це сказала, не я.
Він зупинився, заплющив очі. Далекий дзвін, святий, святий дзвін пролунав знову. Він дзвонив, дзвонив і дзвонив.
Він закричав, перекриваючи звук:
— Ти чула, що я сказав!
Дядько оскаженіло вилетів з горища.
Важкі черевики загуркотіли вниз по сходах. Коли шум стих, бліда жінка повернулась і спокійно подивилася на сплячу.