Шериф сів рівно.
— Сім’я? Аморальна, кажете? — Він узяв олівець. — І де вони живуть?
— Вони живуть… — Навіжений чоловік зупинився. Щось вдарило його в груди. Сліпуче світло обпалювало його очі. Він похитнувся.
— Ви можете назвати мені їхнє прізвище?
— Їхнє прізвище… — знову жахливий удар, але тепер уже в живіт. Церковні дзвони вибухнули!
— Ваш голос, Боже мій, ваш голос! — вигукнув Йоан.
— А що з моїм голосом?
— Він схожий… — Йоан простягнув руку до обличчя шерифа. — Дуже схожий…
— Так?
— Це її голос. Вона за вашими очима, за вашим обличчям, у вашій мові!
— Чарівно, — вимовив шериф, посміхаючись, а його голос був жахливо м’яким і приємним. — Ви збиралися дати мені прізвище сім’ї та її місцеперебування…
— Немає потреби. Якщо вона тут. Якщо ваш язик — зараз її. О Господи!
— Спробуйте, — сказав тонкий і ніжний голос з обличчям шерифа.
— Ця Сім’я є! — навіжений вигукнув, похитуючись. — І Будинок також є! — Він одсахнувся, знову отримавши удар в серце. Дзвони розривались. Здавалося, що й сам він перебував усередині великого церковного дзвона.
Він викрикнув прізвище. Він викрикнув адресу.
А потому, геть розбитий, він вискочив з кабінету.
Після довгої паузи обличчя шерифа розслабилося. Його голос змінився. Тепер уже низький і грубий, він, здавалося, був приголомшений туманним спогадом.
— Що, — запитав він себе, — хтось щось сказав? Чортівня. Що це було за прізвище? Швидко, треба записати. А що за будинок? Де він розташований, як той сказав?
Шериф подивився на олівець.
— О, так, — сказав він нарешті. І знову: — Так.
Олівець побіг по паперу. Він писав.
Люк на горище відчинився навстіж, і лютий, несправедливий чоловік опинився там. Він стояв над сплячим тілом Сесі.
— Дзвони, — сказав він, затискаючи вуха руками. — Вони твої! Я повинен був здогадатися раніше. Катуєш мене, караєш. Досить! Ми спалимо тебе! Я приведу натовп. О Господи Боже, моя голова!
Останнім приреченим жестом він затиснув вуха руками і впав замертво.
Жінка, що була сама в будинку, підійшла подивитися на тіло, а Тімоті, стоячи в тіні, відчув, як його товариші запанікували, сіпнулись і сховалися.
— Ох, Матінко, — злетів тихий голос Сесі з її пробуджених губ. — Я намагалася зупинити його. Але не змогла. Він назвав наше прізвище, він сказав, де ми живемо. Чи запам’ятав те усе шериф?
У Матері не було відповіді.
Тімоті слухав зі свого темного закутку.
З вуст Сесі здалеку, а тепер зовсім близько і чітко доносилися звуки дзвонів, жахливих святих дзвонів.
Бамкання дзвонів.
Розділ 21
Полеглі в прах
Тімоті поворухнувсь уві сні.
Кошмар захопив його і не відпускав.
У нього в голові стояли обриси палаючого даху. Він бачив, як затремтіли і розбилися вікна. По всьому величезному Будинку тріпотіли і літали крила, вдаряючи об шибки, поки ті не розбивалися вщент.
Скрикнувши, Тімоті різко випростався. Майже відразу ж із його губ зірвалося одне-єдине слово, за яким потім послідувала ціла купа:
— Неф. Курна відьма. Тисячу-Раз-Прабабуся… Неф…
Вона кликала його. Стояла дзвінка тиша, але вона кликала його. Вона знала і про вогонь, і про шалене биття крил, і про розбиті шибки.
Тімоті довго сидів, перш ніж поворухнутися.
— Неф… Курна… Тисячу-Раз-Прабабуся…
Народжена в смерті за дві тисячі років до тернового вінця, Гетсиманського саду та порожнього гробу. Неф, мати Нефертіті, королівська мумія, яка пропливла на темному човні повз безлюдну Гору Блаженств, причалила до Плімутської скелі й суходолом дісталася Літл-Форта в північному Іллінойсі, переживши присмеркові атаки генерала Гранта й бліді світанкові відступи генерала Лі. Колись присутня на похоронах і поминках у Темній Сім’ї, з часом вона стала річчю, яку переносили з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, поки цю маленьку, обплетену коноплями, тютюново-коричневу, легку, як бальзове дерево, реліквію предків не підняли на верхнє горище, де її щільно заховали, завалили, повністю забули, зосередившись на бажанні вижити і викинути з голови не варті пам’яті залишки смертей.
Покинута в тиші горища й потоці золотистого пилку в повітрі, убираючи темряву для підживи, видихаючи тільки тишу і спокій, ця древня гостя чекала, поки хтось не відсуне вбік любовні листи, іграшки, догорілі свічки й залиті ними канделябри, рвані спідниці, корсети й газети із заголовками про війни, виграні, а потім програні в миттєво забутій історії.