Останні краплі дощу достоту змили обвуглені руїни, і залишилися тільки тліючий димок та половина Будинку з половиною серця й половиною легень, і Сесі, компас до їх сонних мандрівок, що вічно сигналізує про їх шалені прагнення.
Всі й кожен у потоці снів, хто відправився в далекі села, ліси й на ферми, і Мати з Батьком разом із ними в заметілі шепоту й молитов, прощалися та обіцяли повернутися наступного року, щоб знову знайти та обійняти покинутого сина. «Прощай, бувайте, о так, до зустрічі», — кричали їхні все слабші голоси. Потім настала тиша, як не рахувати Сесі, котра знову манила їх до себе попрощатися.
І все це Тімоті почув та зі сльозами на очах зрозумів.
За милю від Будинку, який тепер світився іскрами і димом згарища, на фоні чого тьмяніло небо й туманився місяць, Тімоті зупинився під деревом, де багато хто з його кузенів і, можливо, Сесі хвильку перед тим переводили дух. Незабаром поруч загальмувала хитка таратайка, і фермер поглядав то на далеке полум’я, то на дитя під деревом.
— А що це таке? — він кивнув носом на палаючий Будинок.
— Хотів би я знати, — сказав Тімоті.
— Що ти несеш, хлопче?
Чоловік хмуро подивився на довгий згорток під пахвою у Тімоті.
— Збираю тут, — відповів Тімоті. — Старі газети. Комікси. Старі журнали. Деякі, хай їм грець, ще давніші «Ковбоїв Рузвельта»[44] і битви за Булл-Ран.[45] Сміття і мотлох. — Згорток під пахвою зашелестів на нічному вітрі. — Відмінне сміття, шикарний мотлох.
— Як і я колись. — Фермер тихенько розсміявся. — Але то колись. Тебе підвезти?
Тімоті кивнув. Він озирнувся на будинок і побачив іскри, схожі на світлячків, що летять у нічне небо.
— Залазь.
І вони поїхали.
Розділ 22
Той, хто пам’ятає
Довгий час, багато днів, а потім і тижнів, над містом було порожньо. Вряди-годи, коли йшли дощі й ударяла блискавка, від обвуглених мостин, що провалилися в підвал, і від розбитого винного льоху, й від горищних балок, що обвалилися чорними кістяком, поховавши запаси вин, піднімався легкий димок. Коли він розсіювався, то завісами і хмарами здіймався пил. У його кружлянні поставали спогади про Будинок, вони миготіли і зникали, як раптові сновидіння, та згодом припинялися.
Минув час, і молодий чоловік прийшов по дорозі, наче виринув зі сну або випірнув із тихим припливом спокійного моря, щоб опинитися в незнайомій місцині перед покинутим, немовбито знайомим йому Будинком, але не настільки, аби пам’ятати, що саме в ньому колись було.
Вітер питально заворушився у порожніх деревах.
Молодик уважно вислухав і відповів:
— Том. Я — Том. Ти мене знаєш? Ти мене пам’ятаєш?
Гілки дерева затремтіли від спогадів.
— Ти зараз тут? — перепитав він.
— Майже, — донісся у відповідь шепіт. — І так. І ні.
Тіні заворушилися.
Парадні двері Будинку скрипнули та повільно прочинилися. Том підійшов до сходів наверх.
У центрі з комина віяло менш-більш доброю погодою.
— Якщо я ввійду і почекаю, то що тоді? — запитав він, спостерігаючи за величезним фасадом безмовного Будинку в очікуванні відповіді.
Вхідні двері погойдувалися на завісах. Деякі шибки тихенько двигтіли в рамах, віддзеркалюючи перші сутінкові зорі.
Чув, але не вловлював шепотіння у цих звуках.
— Заходь. Зажди.
Том поставив ногу на нижню сходинку і завагався.
Дошки Будинку ніби відсувалися від нього, неначе заманювали.
Він зробив іще крок.
— Не знаю. Що? Кого я шукаю?
Тиша. Будинок застиг в очікуванні. У деревах ждав вітерець.
— Енн? Це ти? Але ж, звісно, ні. Вона давно поїхала далеко звідси. То була інша. Я майже згадав її ім’я. Як же?..
Дошки Будинку застогнали від нетерпіння. Він піднявся на третю сходинку, а потім до самого верху, де став перед настіж розчиненими дверима, куди вривався вітер, перехоплюючи подих і засмоктуючи всередину. Але Том стояв нерухомо, із заплющеними очима, намагаючись розгледіти обличчя тіні проти повік.
«Я майже згадав це ім’я», — подумав він.