Плутаною мережею павутиння снував один-єдиний павук, який спускався зверху і піднімався знизу, так що весь будинок — це ніщо інше, як гобелен, не безгучно спряжений страшенно швидким Арахом.[3] Він то у винному погребі, то вже стрімко мчить на горище, де шумить буря. Швидкий і беззвучний, він пряде нову павутину або відновлює старі нитки.
А скільки ж усього спалень, кімнаток, шаф і шухлядок? Ніхто не знав. Сказати, тисяча — перебільшити, назвати сто — і близько не підійти до правди. Сто п’ятдесят дев’ять — цілком прийнятне число, але в кожній кімнаті довгий час не було постійного постояльця, і тому кожна скликала мешканців з усього світу, прагнула виманити їх з-під хмар. Будинок був ареною привидів, що жадала обзавестися ними. Сотню років вітри ганяли навколо Землі, будинок уславився, так що по всьому світу мерці, які подовгу спали, раптом зіпнулися в холодному подиві й зажадали чогось іще дивнішого, ніж просто бути мертвими. Вони покинули свої жахливі заняття й приготувалися до перельоту.
Вітер позривав осіннє листя звідусіль та відніс його шелест до серця Америки. Один за одним листки опускалися та вкривали дерево, яке щойно стояло голим, аж ось прикрасилося багряним та похоронно-похмурим падолистом із Гімалаїв й Ісландії, мису Доброї Надії, мису Горн та інших мисів, доки не вбралося у вражаюче буйство жовтневого цвіту, не обважніло плодами, дуже схожими на гелловінські гарбузи.
І саме тоді…
Проходячи по дорозі темною, навіть діккенсівською бурею, хтось залишив кошик перед парадними залізними воротами. У кошику щось голосило, ридало й хникало.
Двері відчинились, і на порозі зібралася вітальна команда у складі дружини, напрочуд високої жінки, та її чоловіка, ще вищого та сухорлявішого, і старої, яка, певно, ще застала юного царя Гороха, на чиїй кухні кипіли тільки казанки, а супчики в цих казанках краще було тримати подалі від будь-чийого меню. І саме ці троє схилилися над кошиком, відгорнули темну тканину й побачили дитя, не старше тижня або двох, яке застигло в очікуванні.
Їх вразила його шкіра, кольору рожевої ранкової зорі, його дихання, повів весни, і шалене биття його серця, не голосніше, ніж у заклітчаного колібрі. Аж ось Володарка Туманів і Боліт, як її знали в усьому світі, взяла найменше люстерко, що вона ним користалася не для вивчення свого обличчя, яке не відбивалося в жодному із дзеркал, а для дослідження облич чужинців, якби з ними раптом щось сталося.
— Ой, дивіться! — вигукнула вона, піднісши дзеркальце до щоки дитини, і решта ахнули.
— Бодай усіх і вся на світі, — вилаявся худий блідий чоловік. — У дзеркалі видно його обличчя!
— Він не такий, як ми!
— Не такий, але все ж таки, — відповіла дружина.
На них із люстерка дивилися крихітні блакитні оченята.
— Залиш його, — сказав чоловік.
І вони, можливо б, уже й відійшли і залишили його на поталу диким псам і здичавілим кішкам, якби в останній момент Темна Володарка не сказала — «Ні!» — і не потягнулася до кошика. Вона розвернулася, підняла його та понесла разом із немовлям нагору по стежці, в Будинок, а там коридором в кімнату, яка миттю перетворилася в дитячу, бо всі її чотири стіни і стелю заполоняли зображення іграшок, що їх малювали в єгипетських гробницях для синів фараонів, яких чекає подорож тисячолітньою річкою темряви. Саме тому їм потрібен був хоч якийсь привід для радості, щоб заповнити темні часи й осяяти їх обличчя посмішкою. Тому всюди на стінах стрибали собачки та котики. Колосилася висока, хоч у хованки грай, пшениця на полях, а поруч — короваї смертних і пучки зеленої цибулі, щоб менше хворіли померлі діти якогось сумного фараона. Ось так у дитячу кімнату, дуже схожу на гробницю, внесли світле дитя і залишили його в серці холодного царства.
Доторкнувшись до кошика, господиня зимово-осіннього Будинку сказала:
— Якщо я не помиляюсь, був такий святий, котрий з дитинства подавав надію на світле та щасливе життя, що його звали Тимофій?[4]
4
Тимофій (Τιμόθεος) — апостол від сімдесяти, учень і послідовник апостола Павла, адресат його двох новозаповітних послань; священномученик, єпископ Ефеський.