На означеннях рiзних запахових вражень має мова дуже мало слiв. "Пахне" - на приємнi враження, "смердить" - на неприємнi, а коли прийдеться специфiкувати, то додаємо або спецiально предмет, про котрий мова, або певнi типовi запахи, що бiльше-менше можуть, бодай у чуткiших осiбникiв, репродукувати бодай згадку вiднесеного враження. Взагалi треба завважити, що чим примiтивнiше життя чоловiка, чим примiтивнiша поезiя, тим меншу роль грає запах, тим бiднiша мова на його означення, тим менше згадують про нього поети. Можемо се побачити у Гомера, де запаховi враження зазначаються рiдко, та й то звичайно тiльки прикметниками, тобто частями мови, найменше здiбними до репродукцiї враження у слухача. Орiєнтальнi народи, старi єгиптяни, євреї, вавiлоняни, здавна були далеко бiльше вразливi на запахи, i вони здавна грають бiльшу роль в їх поезiї, нiж у європейцiв. У староєгипетськiй повiстi про двох братiв запах волосся молодої жiнки, котрого жмуток ухопив Нiл i занiс до царської пральнi, передається одежi фараоновiй i розбуджує у фараона непобориме бажання - знайти властительку сього пахучого волосся.
Дуже iнтересною являється з того погляду старогебрейська "Пiсня пiсень", де стрiчаємо ось такi порiвняння: "Твоє iм'я є мов пахощi кадила".
Коли король сидить при столi -
Мiй олiйок розливає пахощi;
Мiй любий є обiк мене,
Мов скляночка, повна мiрри.
Тут стрiчаємо "пахучий виноград"; милий порiвнюється до клубикiв диму в формi пальми, надиханих запахом мiрри i кадила; його любов - се запах пахощiв понад усi аромати; у дiвчини запах одежi є мов запах дивану; сама вона - се садок, засаджений оливками, шафраном, рожами, цинамоном, мiррою i алоесом i всякими деревами, що дають кадило з найкращим запахом.
Повiй, вiтре, вiд полудня,
Вiй по мойому садочку,
Щоб вiн дихав пахощами! -
кличе молодий коханець.
Тiльки у деяких новочасних поетiв ми стрiчаємо подiбно або ще бiльше розвинений змисл запаху i його лiтературне визискання. Особливо багате жниво можна зiбрати на французькiй поетичнiй нивi. Як приклад досить буде назвати тi правдивi оргiї чи симфонiї рiзнородних запахiв, якi стрiчаємо в повiстях Золя, прим., запахи рiзних родiв сиру в "Le ventre de Paris", запахи рiзних цвiтiв, у котрих душиться Альбiна, в "La faute de l'abbe Mouret".
В нашiй поезiї не стрiчаємо такої гiпертрофiї запахового чмислу. В народних пiснях запах грає дуже малу роль, а такi звороти, як "коло мене, молодого, мандрiвочка пахне", занадто ще слабi, щоб викликати у слухачiв хоч блiду ремiнiсценцiю конкретного враження. У Шевченка не стрiчаємо образiв, узятих з сього змислу, коли не числити переспiву псалмiв Давидових; щонайбiльше зазначено у нього неприємнi запаховi враження, як "маслак смердячий".
Враження смаку далеко частiше попадаються в нашiй поезiї вже хоч би для того, що абстракцiї тих вражень у нашiй i у многих iнших мовах служать для вислову приємного i неприємного чуття взагалi. "Солодкий", "гiркий", "квасний", "солоний", "терпкий" мають рiзнороднi значення. В народних пiснях i поговiрках раз у раз знаходимо такi епiтети, як "любку мiй солодкий", "гiрка година", "на дворi кваситься", "солоно продав", "гiрко заробиш, солодко з'їси". Те саме бачимо i в iнших мовах, i досить буде нагадати латинське "Dulce et decorum pro patria mori", susser lip (солодке тiло) у старонiмецьких мiннезiнгерiв, Мiцкевичеве "z ust stodycze wysysac" ("(Czaty") i т. i. В нашiй коломийцi дiвчина спiває:
Ой солодка капустищ, а гiрке качання;
Ой солодке закохання, гiрке розлучання.
Епiтетами, взятими з обсягу смаку, характеризує свою любов парубок:
Ой дiвчино, дiвчинонько, така-с ми миленька,
Як улiтi на нивоньцi вода студененька,
Як улiтi при роботi води сi на пити,
Так з тобою постояти та й поговорити.
Дiвчина характеризує таким самим способом життя з нелюбом:
Ой волю я, моя мати, гiркий полин їсти,
Анiж маю iз нелюбом обiдати сiсти.
У Шевченка iз сього обсягу стрiчаємо мало образiв; найбiльше пам'ятний i пластичний є, мабуть, у "Гамалiї", де козацький напад на Скутару порiвняно до гуртової вечерi:
Не злодiї з Гамалiем
Їдять мовчки сало
Без шашлика!
Контраст мiж свобiдн им i невiльним життям малює Шевченко також пластично i оригiнальне образами, взятими з обсягу смаку:
А їлась би смачненька каша!
Та каша, бачите, не наша,
А наш несолений кулiш,
Як знаєш, так його i їж!
Iншi Шевченковi образи, взятi з обсягу смаку, як ось: "упитися кров'ю", "кров i дим їх упоїв" i т. д., не мають такої сили i пластики i являються бiльше риторичними прикрасами. I у Шашкевича знаходимо гарне означення:
I день йому милий, i солодка нiчка.
Змисл дотику, як ми вже згадали, служить нам до пiзнання не тiльки форми тiл, їх консистенцiї, поверхнi i температури, але також їх вiддалення, корегуючи тут ненастанно змисл зору. Вiдси походить те iнтенсивне явище, що первiснi мiри майже всi взятi з обсягу дотику, мiрою майже все було людське тiло, наш народ i досi ще вживає таких примiтивних означень, як: дошка груба на два пальцi, довга на три п'ядi, вода глибока на два хлопа, вiдси до нього нема i ста крокiв. Зрештою, i загальнiшi мiри: локоть, стопа, сажень (доти сягне чоловiк) мають явнi слiди мiрення людським тiлом. Не диво, що сей змисл, такий важний для психiчного розвою кождої людини, дав нашiй мовi, а тим самим i поезiї багато iнтересних i важних термiнiв та епiтетiв, котрими послугуємося в найрiзнiших значеннях, не раз не думаючи про їх первiсне призначення. I так говоримо: то тяжка справа, легко менi на душi, се пiде гладко, гаряче любити, холодна розпука, квадратовий дурень, гладка дiвчина, рогата душа, твердий характер, м'яка вдача, слизька спекуляцiя, гороїжитися i т. iн., i при тiм в нашiй душi виринають образи рiзного роду, але не дотиковi, хоч певно, ще несвiдомо примiшуються й вони, даючи тим iншим образам певний окремий колорит. Нема що мовити, що й поезiя мусить користати з тих образiв, нагромаджених уже в самiй скарбiвнi мови, тим бiльше що вони вже поетичнi самi собою. I ось ми бачимо їх живцем у народних пiснях:
Ой не питай, пане брате, чи дiвчина гладка,
Але питай, пане брате, чи метена хатка.
Парубок клене матiр, що не позволяє йому женитися з милою:
Бодай тобi, моя мати, так тяжко конати,
Та як менi, молодому, з конем розмовляти.
Про саму пiсню спiвається:
Ой легонька коломийка, легонька, легонька.
Коли ж ми ся поберемо, рибко солодонька?
Вояк говорить товаришам:
Тяжко менi, тяжко, на серцi сумненько,
Вiдай же я забив свого близенького,
Свого близенького, брата рiдненького.
З того самого обсягу взятi також гарнi образи:
Розсiю я тугу по зеленiм лугу,
Розсиплю я жалi по зеленiй травi.
Коли говоримо "товариський кружок", "широкий круг слухачiв", то хоча при тiм враження дотику круглої форми й не виринає в нашiй душi, а радше являється нам враження зорове: кiльканадцять людей, що стоять довкола якогось одного, - а все-таки зв'язок мiж тими сферами вражень ще не порвався; коли ж у народнiй веснянцi ми знаходимо рядки:
Вербове колесо, колесо
На дорозi стояло, стояло.
Дивне диво гадало, гадало -
то значення того "вербового колеса", котре стоїть на дорозi i щось думає, для нас неясне; ми мусимо вислухати решту пiснi:
Ой що ж тото за диво, за диво?
Йшли парубки на пиво, на пиво,
А дiвки сi дивили, дивили,
Що парубки робили, робили, -
мусимо через логiчнi заключения дiйти до того, що верба в веснянках означає дiвчину, щоб такою околесною дорогою дiйти до того, що "вербове колесо" - значить "кружок дiвчат". I коли у Шевченка читаємо:
В неволi тяжко, хоча й волi,
Сказать по правдi, не було…
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйнi поховают ь…
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела!..
Якби кайдани перегризти,