То гриз потроху б… Так не тi,
Не тi їх к о в а л i кували,
Не так залiзо гартували,
Щоб перегризти…
Так любо серце одпочине…
I слово правди i любовi
В степи-вертепи п о н е с л и…
Нехай i такi Не наша мати,
А довелося п о в а ж а т и i т. i.,
то певно, що ми, причарованi простотою i силою тих слiв, не думаємо про тi первiснi, змисловi а спецiально дотиковi враження, до яких апелює поет i якими вiн у нашiй нижнiй свiдомостi ворушить таємнi струни, що викликають у верхнiй свiдомостi саме такi акорди, яких хочеться поетовi. Певна рiч, i поет, пишучи тi рядки, не думав не раз про первiсне, змислове значення таких слiв, як "поховати", "понести", "поважати", "чистий", "праведний" i т. i. Вiн користувався в значнiй мiрi готовою вже поєзiь-ю мови, готовим запасом абстракцiй i абревiатур, але все-таки треба признати, що правдивi поети все i всюди з багатого запасу рiдної мови вмiють вибирати власне такi слова, якi найшвидше i найлегше викликають у нашiй душi конкретне змислове враження. Але й поза те правдивi поети, свiдомо чи несвiдомо, б'ють на нашi змисли, творять залюбки образи, наскрiзь змисловi для виявлення своїх iдей, i в числi таких образiв дуже часто знаходимо образи, взятi з дотикового змислу. Наведемо лиш пару таких образiв iз Шевченка. Щоб показати свою змарновану (по його думцi) з вини деяких знайомих молодiсть, поет обертається до них з докором:
Ви тяжкий камiнь положили
Посеред шляху i розбили
О його, бога боячись,
Моє м а л е є та убоге
Те серце, праведне колись.
Тут майже що слово, то образ iз обсягу дотикового змислу, а всi тi образи, взятi разом, чинять сцену, повну руху i трагiчної сили; ми почуваємо i тяжкiсть каменя, доторкаємося ногами шляху, почуваємо об'єм того малого серця, разом з ним перемiрюємо довгу просту дорогу i разом з ним почуваємо бiль, коли його б'ють об камiнь. Iнтересно, як не раз поет якесь велике зорове або слухове враження розбирає на дрiбнi дотиковi враження i при їх помочi силкується викликати в нашiй душi образ, зовсiм вiдмiнний вiд тих складникiв. Щоб змалювати понурий пейзаж над Аралом, вiн показує нам
I небо невмите, iзаспанi хвилi,
I понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний, очерет
Без вiтру г н е т ь с я…
Як бачимо, чотири образи первiсне дотиковi! Се процедура, аналогiчна до процедури тих новочасних малярiв-пуанти-лiстiв, що, щоб викликати в нашiй душi враження iнтенсивної зеленої барви, кладуть на полотнi обiк себе точки самої синьої i самої жовтої фарби, значить, викликають бажаний ефект при помочi елементiв iншої кетегорiї. Таких образiв, узятих iз обсягу дотикового змислу, знаходимо у Шевченка i у всiх правдивих поетiв багато. Вiзьмiть хоч би такi рядки: i
Поклони тяжкiї б' ю ч и…
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.
Його недовго мордували -
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, оттак убраний,
I поволiк Петрусь кайдани, -
i побачите, що кожде слово, пiдчеркнене мною, в грунтi речi апелює до нашого дотикового змислу, хоча поет не силкується тут компонувати нiяких незвичайних поетичних образiв, а тiльки оповiдає, бачиться, зовсiм сухо, попросту. Та власне для того, що його оповiдання має в собi таку силу змислових образiв i що всi тi образи б'ють у одну точку, власне в змисл нашого дотику, ми, читаючи його, чуємо якийсь широкий подих, якусь гармонiю, щось немов тиху, але сильну течiю великої рiки. Далi ми бачимо, як поет, бажаючи викликати в нашiй душi вiдмiнне почуття, напр., неспокою, тривоги, гнiву тощо, громадить i кидає поруч образи також змисловi, але такi, що шарпають нараз рiзнi змисли i не дають увазi спиниться нi на однiм.
Досi ми роздивляли роль так званих нижчих з естетичного погляду змислiв у поетичнiй творчостi. Тепер перейдемо до т. зв. вищих змислiв, тобто таких, що мають i поза поезiєю виробленi спецiальнi для себе вiддiли штуки: слух - музику, а зiр - малярство. Наша задача тут комплiкується, бо обiк такого роздивлення ролi даного змислу, як досi, нам прийдеться хоч трохи зазначити вiдносини спецiальної артистичної творчостi того змислу до поезiї i навпаки. От тим-то ми присвятимо кождому з тих змислiв окремий роздiлок своєї працi.
2. ПОЕЗIЯ I МУЗИКА
Роль слуху в нашiм психiчнiм життi безмiрно велика. Свiт тонiв, гукiв, шелестiв, тишi - безмежний; вiн дає звiрам i людям першу можнiсть порозумiватися, передавати собi взаїмно враження i бажання. У людей на його основi виробилася мова, перша i дуже багата, хоч, буквально беручи, на повiтрi збудована скарбiвня людських досвiдiв, спостережень, поглядiв i чуття, людської цивiлiзацiї. Змисл слуху, в контрастi до змислу дотику, дає нам пiзнати цiлi ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цiлi ряди змiн наглих i сильних, що вражають нашу душу; до поняття твердостi, постiйностi, форм, мiсця вiн додає поняття перемiни, часу. Не диво, що i в поезiї сей змисл грає велику роль, що поетовi дуже часто приходиться апелювати до нього, тим бiльше що поезiя загалом первiсне була призначена для нього, була спiвом, рецитацiєю, оповiданням, грою.
Та ба! З того самого джерела виплила i на тiй самiй основi розвилася ще одна артистична дiяльнiсть людського духу - музика. Якi ж взаємини добачаємо мiж сими двома творчостями? В чiм вони сходяться, чим рiзняться одна вiд одної?
Ми вже зазначили, що початок обох був спiльний. Тут додамо, що сей початок значно старший вiд самого iснування чоловiка на землi, бо вже в звiрячiм свiтi ми знаходимо i початки мови яко способу порозумiння мiж собою, i початки музики як вислову чуття. У давнiх людей поезiя i музика довго йшли рука об руку, поезiя була пiснею, переходила з уст до уст не тiльки в певнiй ритмiчнiй, але також в певнiй невiдлучнiй вiд ритму музикальнiй формi. Роздiл поезiї вiд музики доконувався звiльна, в мiру того як чоловiк винаходив рiзнi музикальнi iнструменти, -що позволяли репродукувати i продукувати тони i мелодiї механiчним способом, незалежно вiд людського голосу.
Та на тiм спiльнiм походженнi майже й кiнчиться схожiсть мiж поезiєю i музикою. Нинi поезiя доходить до нашої свiдомостi тiльки в виїмкових випадках через слух - на концертах та декламацiйних вечерках i т. i. Переважно ми читаємо поетичнi твори, приймаємо їх при помочi зору. Коли музика апелює тiльки до нашого слуху, самими чисто слуховими враженнями силкується розворушити нашу фантазiю i наше чуття, то поезiя властивими їй способами торкає всi нашi змисли. Коли музика б'є переважно на наш настрiй, може викликати веселiсть, бадьорiсть, сум, тугу, пригноблення, отже, переважно грає, так сказати б, на нижчих регiстрах нашого душевного iнструменту, там, де свiдоме граничить з несвiдомим, то поезiя порушується переважно на горiшнiх регiстрах, де чуття межує з рефлексiєю, з думкою i абстракцiєю i не раз замiтно переходить в домену чисто iнтелектуальної працi. Властиво доменою музики є глибокi та неяснi зворушення, доменою поезiї є бiльш активний стан душi, воля, афекти, - звiсно, не виключаючи й моментальних настроїв. Деякi слуховi явища з натури своєї недоступнi для музикального представлення, напр., враження тишi; музика може користуватися ним тiльки в дуже обмеженiй мiрi в формi пауз, тобто моментальних контрастiв; поезiя має змогу репродукувати в нашiй душi i се враження в довiльнiй довготi i силi..
Та перейдемо до прикладiв; вони покажуть нам наглядно, як поводиться поет зi слуховими враженнями i, може, позволять нам провести розпiзнання границь мiж поезiєю i музикою ще пару крокiв далi. Вiзьмемо хоч би перший уступ Шевченкової "Причинної", а власне тi рядки, де поет малює словами рiзнороднi гуки, з яких складається буря:
Реве та стогне Днiпр широкий,
Сердитий вiтер завива…
Ще третi пiвнi не спiвали,
Нiхто нiде не гомонiв,
Сичi в гаю перекликались
Та ясен раз у раз скрипiв.
В першiй i останнiй парi рядкiв зiбрано тут кiлька сильних слухових образiв - рев великої рiки, свист i виття вiтру, крик сичiв, скрип дерева - все ефекти чисто музикальнi i доступнi для чисто музикального трактування. Але середня пара рядкiв? Там також є слова, що апелюють до нашої слухової пам'ятi: пiвнi спiвають, люди гомонять. Та ба, при однiм i другiм з тих слiв є, сказати б по-музи-кальному, касiвник, слiвце "не", котре вказує власне на брак даного враження, немов телефонує до нашої душi: