Iнтересно буде подивитися, як малює музика певнi стани i зворушення нашої душi, а як поезiя. Маючи змогу обертатися тiльки до самого слуху, музика має кiлька категорiй способiв, якими передає свiй настрiй нашiй душi. Най-вiдповiднiшою, найприроднiшою її доменою є репродукування звукових явищ природи: бурi, шуму дощу, води або листя, крикiв рiзних живих сотворiнь.i т. i. Правда, сю найприроднiшу свою домену музика вiдкрила не дуже давно, i не можна сказати, щоб зробила в нiй великi поступи. Головнi явища природи в музицi поки що виходять невиразнi, ледве зазначенi або дуже конвенцiональнi, "стилiзованi", мов цвiти на народних узорах та тканинах. По моїй думцi, тут власне лежить поле для музики будущини. Способи, яких уживає музика для сеї цiлi, се добiр iнструментiв i добiр тонiв, гармонiзацiя в зв'язку зi скрiплюванням або ослаблюванням, повiльним або наглим перериванням поодиноких тонiв чи цiлих тонiчних комплексiв.
Друга домена музики, безмiрно старша вiд першої, се символiчна музика, музика людського чуття i людських настроїв. Первiсне вона була в нерозривнiм зв'язку з поезiєю (прастарi гiмни, пiснi i т. д.) i, мабуть, нiколи вповнi не вiддiлиться вiд неї. Щоб змалювати людськi настрої i чуття i викликати у слухачiв такi самi настрої i чуття, музика, крiм слiв, послугується здавна двома головними, чисто музикальними способами: темпом i мелодiєю. Мелодiя - се певне симетричне згрупування музикальних фраз, котре вже само собою, своїм пов'язанням тонiв викликає в нашiй душi напруження, зацiкавлення, степенує його i вкiнцi доводить до стану зглядного спокою i втишення. Темп же додає тiй мелодiї виразу живостi або поваги; маємо темпи поважнi, сумнi, плачливi, набожнi, радiснi, веселi, гумористичнi i т. i. Послугуючися всiми тими способами, музика, не виходячи з границь артизму, не роблячися клоунською еквiлiбристикою, може панувати над дуже широкою скалею явищ зверхнього i нашого внутрiшнього свiту.
Поезiя має дуже мало чисто музикальних засобiв. Людська мова вживає дуже мало чистих тонiв, iнтервал її дуже невеликий, а притiм чистi тони (самозвуки) пiдмiшанi скомплiкованими шелестами. Вiршова i строфiчна будова тiльки дуже не докладно може змiнити музикальну ме. лодiю. Та зате поезiя тим вища вiд музики, що при помочi мови може панувати над цiлим запасом змислових образiв, якi тiльки є в нашiй душi, може при помочi тих образiв викликати безмiрно бiльшу кiлькiсть i рiзнороднiсть зворушень, нiж музика. Вiзьмiм, напримiр, як малює Шевченко тяжку задуму арештанта, у котрого мiшається i жаль за страченою волею, i докори собi самому, i тиха резигнацiя:
За думою дума роєм вилiтає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо-тихесенько плаче
У самому серцi, може й бог не бачить.
Як бачимо, основний мотив чисто музикальний: змалювання такого-то настрою душi. Музик розiбрав би сей мотив на музикальнi частi: якусь основну, поважну, мелодiю, до котрої зненацька домiшуються плачливi, аж крикливi ноти, є там обривок якоїсь радiсної мелодiї, i знов поворот до основної сумовитостi, i, вкiнцi, безнадiйнiсть зазначив би димiнуендами. Поет осягає ту цiль, торкаючи один за одним рiзнi нашi змисли. В першiм рядку вiн показує нам рої якихсь невловимих iстот, що летять в далечiнь; у другiм рядку вiн торкає наш дотик, у третiм ми чуємо тихий плач i т. д. I хоча читач, слiдкуючи за поетом, i не мiркує, куди веде його поет, а тiльки вiдчуває поодинокi iмпульси його слова, то все-таки вiн i не спостережеться,як, прочитавши тi рядки, почує себе власне в такiм настрої, в якiм був поет, складаючи їх, або в якiм хотiв мати його поет.
Вiзьмiм iще приклад, де поет пробує вдертися в чисто музикальний обсяг, в домену неясних почувань, загального душевного занепаду, що не проявляє себе нiяким фiзичним болем, а проте мучить i знесилює душу мов прочуття якогось великого лиха. Музика дуже гарно вмiє вiддавати такi настрої i викликати їх в душi слухачiв; поезiя вже тим самим, що оперує словами, з котрих кожде має дане значення i бiльшина їх викликає в уявi певнi конкретнi образи, не надається до малювання таких настроїв, а коли й пробує робити се, то мусить уживати рiзних способiв. Подивiмось, як робить се Шевченко:
Я не нездужаю нiвроку,
А щось такеє бачить око
I серце жде чогось, болить,
Болить, i плаче, i не спить,
Мов негодована дитина.
Придивiмося ближче тим чудовим рядкам! У першiм схарактеризовано фiзичний стан поета, але як? Аж двома негацiями. Ми розумiємо його, але наша уява не одержала нiякого пластичного образу. В другiм рядку поет апелює нiби до нашого зору, але знов не дає нiякого образу; зоровий нерв подразнений, зрачок розширяється, але не бачить нiчого. В третiм рядку поет так само торкає наше внутрiшнє чуття: серце жде чогось, б'ється сильнiше, але i тут уява не одержує нiякого пластичного образу. Се напруження змiцнюється аж до почуття неясного болю. Тiльки один змисл одержує виразнiший iмпульс - слух. Йому причувається далекий, сумний, монотонний голос, мов плач голодної дитини вночi. Сей голос сам собою, навiть без попереднiх приготувань, мiг би викликати в нашiй душi сумний i важкий настрiй, якби поет мiг нам репродукувати його так виразно i сильно, як музик. Але власне для того, що вiн не може зробити се безпосередньо, вiн осягає свою мету посередньо, iншими, своїй штуцi властивими способами, вiн викликає в нас нервове занепокоєння, розширення зрачкiв, прискорене биття серця, почуття неясного болю, так що одинокий пластичний образ, який вiн подає нашiй уявi - голодної плачучої дитини, набирає великої сили, домiнує, так сказати, над усiма iншими.
Варто придивитися ще однiй процедурi музики i поезiї - малюванню тишi. Перехiд вiд голосних тонiв до щораз тихiших, степенування тої тихостi аж до границь, до яких тiльки може наше ухо розрiзняти тон, - се властива домена музики; поезiя не має таких способiв i дуже слабо може конкурувати з нею. Ось, напр., таке поетичне димiнуендо вiд вечiрнього гомону до цiлковитого сонного забуття у К. Ф. Мейєра:
Melde mir die Nachtgerausche, Muse,
Die ans Ohr des Schlummerlosen fluten!
Erst das traute Wachtgebell der Hunde,
Dann das abgezahlte Schlag der Stunde,
Dann ein Fiscber-Zwiegesprach am Uter.
Dann? Nichts weiter, als der ungewisse
Geisterlaut der ungebrochnen Stille;
Wie das Atmen eines jungen Busens,
Wie das Murmein eines tiefen Brunnens,
Wie das Schlagen eines dumpfen Ruders.
Dann der ungehorte Tritt des Schlummers.
Вiддаючи повне признання артистичному викiнченню i, так сказати, музикальному згармонiзуванню сього невеличкого малюнка, ми все-таки мусимо сказати, що, прим., "der ungewisse Geisterlaut der ungebrochnen Stille" не є якесь пластичне зображення тої тишi. Образ видасться нам силуваним, поет хапає iнгредiєнцiї з абстракцiйного свiту, замiсть вести нас у свiт абстрактiв по кладцi конкретних, близьких явищ. Далеко краще, живiше малює Шевченко мертву тишу киргизьких степiв над Аралом:
Не говорить,
Мовчить i гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А бiльше нi в кого спитать.
Поет навмисно вкладає в ту траву привид життя, пiдсуває нам враження, що вона не хоче говорити, щоби таким робом не тiльки викликати в нашiй уявi враження тишi, але в додатку ще й те важке почуття, яке огортає нас, коли станемо око в око з кимсь, що не хоче говорити з нами, а нам треба конче сказати щось, а нема кому. Або ось малюнок безсонної ночi, де поет не чує нiчого, крiм власної нудьги:
Приходить нiч в смердючу хату,
Осядуть думи, розiб'ють
На стократ серце, i надiю,
I те, що вимовить не вмiю,
I все на свiтi дроженуть,
I спинять нiч; часи лiтами,
Вiками глухо потечуть.
З незрiвнянним, хоч, певно, несвiдомим майстерством, з тим майстерством, якого не осягне i найвище розвинена iнтелiгенцiя, а яке дається тiльки могутньому чуттю i генiальнiй iнтуїцiї, показав тут Шевченко, як малює поезiя такi, на перший погляд, парадоксальнi речi, як тишу i безсоннiсть. Бо справдi, тиша - се, властиво, брак вражень, то як же ж малювати її при помочi таких чи iнших образiв? А дивiть на Шевченкiв малюнок! Вiн дав нам не один образ, а цiлу драму, повну руху: нiч входить у хату, думи сiдають довкола поетової постелi, розбивають його серце i надiю, прогонюють усякi бажання, а вкiнцi спиняють бiг часу, i ми чуємо, як над поетом пливуть безмежнi простори часу "глухо", без шелесту, без змiни. Поет справдi обсягає свою цiль; вiн не тiльки не передає нам зi страшенною пластикою враження нiчної тишi i безсонницi, але надто передає нам своє чуття, стан своєї душi пiд тиском вражень, передає не окремими словами, але самим колоритом, який вiн надав своєму малюнковi.