спiває Овiдiй, а в гомерiвськiм гiмнi (ч. XXV) говориться:
"Музи i далекострiльний Аполлон роблять на землi з людей спiвакiв та музикiв, а Зевес творить королiв. Щасливий, кого люблять музи, солодкi слова пливуть йому з уст" (Hymni Homerici, ed. Baumeister, 75). В зв'язку з сим вiруванням стоїть оповiдання про фiлософа i поета Пiфагора, що мав бути улюбленцем та навiть сином Аполлона i отримав вiд нього дар чути музику небесних сфер (Z е l l е r. Geschichte der griechischen Philosophic, I, 263).
Платон виразно протиставляє поетичне вiтхнення свiдомiй штуцi; по його думцi, поети???????????????????????????????????????????????????, себто те, що чинять, не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собi якогось iншого духа. В iншiм мiсцi вiн просто називає сей стан (божевiлля), або боже наслання (Z е l l е r. Op. cit., I, 498, 511). Цiцерон передає подiбнi слова старшого фiлософа Демокрiта: "Negat enim sine furore Democritus quernquam poetam magnum esse posse" (De divinationibus, I, 37). Та й стара латинська назва carmen, що в лiтературнiй мовi отримала значення "вiрша", "поема", первiсно значила "закляття", "чарiвницька примова"; вiдгомiн сього первiсного значення заховався ще й досi в французькiм словi charme (чари, принада), charmant (принадний, чарiвний).
Певна рiч, в часах переваги рефлексiї над дiйсним вiтхненням i наслiдуванням дiйсної творчостi люди почали всi отi давнi погляди, поклики давнiх поетiв до Музи, до Аполлона з просьбою, щоби наслав на них поетичне божевiлля, вважати пустими риторичними фiгурами. Багато заколоту наробила тут грецька назва???????(рукодiльник, ремiсник), що заступила мiсце первiсного??????- спiвак. Маючи назву??????? на означення поета, пiзнiшi теоретики вимiрковували для неї вiдповiднi дефiнiцiї, не згiднi з самою основою предмета. Платон виводить сю назву вiд поняття????????????- творити мiфи, - а властиво, коли тi мiфи були вже витворенi народною фантазiєю, перетворювати тi мiфи вiдповiдно до артистичних вимог. Те розумiння поезiї, зрештою, не було оригiнальне Платонове; ще Геродот назвав Гомера i Гесiода тими, що зробили грекам богiв. Вiдповiдно до сього розумiння дефiнiював також Арiстотель поезiю як свiдоме перетворювання мiфiв, що є в найширшiм розумiннi слова, споминiв, себто iдей, отож як артистичну технiку без властивої творчостi. Новiшi дослiди показують, що тут була помилка давнiх фiлософiв, що слово поет - не походить вiд грецького - робити, чинити, але вiд того самого кореня пой, який заховався в старослов'янськiм i теперiшнiм росiйськiм пою, пой - спiваю, спiвай, i значило, таким робом, те саме, що й гомерiвське (Dr. Brunnhofer. Vom Pontus bis zum Indus. Leipzig, 1890, стор. 2 - 3).
Довгi сотки лiт панувала отся фальшива i одностороння Арiстотелева дефiнiцiя; повставали i щезали новi держави, новi релiгiї, новi свiтогляди; люди ламали пута старих порядкiв i старих понять в полiтицi i науцi, а Арiстотелевi формулки стояли собi нетиканi. Тiльки пiд кiнець XVIII вiку захитано їх авторитет; в поезiї повiяло новим духом, що до нього приложено характеристику "Sturm und Drang". Його поклик був: емансипацiя поезiї з конвенцiональних повивачiв в iм'я свобiдної, творчої iндивiдуальностi, i тут же виринає знов розумiння поетичної творчостi як божевiлля. Гете розпочинає свого "Вiчного жида" характерними словами:
Urn Mitternacht wohl fang ich an,
Spring aus dem Bette wie ein Toller;
(Nie war mein Busen seelenvoller)
Zu singen den gereisten Mann -
(Goethes Werke, V, 153;
Kurchner D. Nat. Litt., 86)
Поетичне вiтхнення називається "holder Wahnsinn", скептик Вiланд у вступi до свойого "Оберона" вискачав уперве ту характерну дефiнiцию:
Noch einmal sattelt mir den Hippogryphen, ihr Musen,
Zum Ritt ins alte, romantische Land!
Wie lieblich um meinen entfesselten Busen
Der holde Wahnsinn spieltl Wer schlang das magische Band
Um meine Stirne?
(Wielands Werke, II, 3; Kurchner, 52.)
Таких цитат можна би в поезiї XIX вiку вибрати дуже багато, особливо з поетiв т. зв. "романтичної школи", про котрих справедливо сказано, що вони були "die Entdecker des Unbewussten". Та ми будемо намножувати їх. Пригадаємо тiльки, як Мiцкевич у однiй своїй iмпровiзацiї признався про писання свого "Pana Tadeusza":
Ja rymow nie dobieram, ja zglosek nie sktadam,
Tak wszystko napisatem, jak tu do was gadam.
W piersi tyiko uderze, wnet zdroj stow wytrysnie,
A jesli na tym prqdzie iskra boza btysnie,
Nie wynik to rozumu, ani ptod marzenia,
Od boga ja przyjatem na skrzydtach natchnienia.
("Dzieta" Adama Mickiewicza, wyd[anie] H. Biegeleisen, VI, 313).
Ся сама думка, що поетична творчiсть є щось вiдмiнне вiд звичайного людського "я", вносить до нього щось особливе, проривається не раз i у Шевченка. Вiн дуже часто обертається до своїх "дум" як до якихсь iстот, окремих вiд нього, обдарованих власною волею:
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдинi,
Не кидайте хоч ви мене
При лихiй годинi.
Прилiтайте, сизокрилi
Мої голуб'ята,
Iз-за Днiпра широкого
У степ погуляти…
(Кобзарь, II, 8).
Таких мiсць у "Кобзарi" чимало; їх можна би взяти за образовi речення, за конвенцiональнi звороти, якби вони не появлялися надто часто, власна, в пiзнiшiй добi Шевченкової творчостi, в тих його лiричних творах, де вiн добував найглибших, найсердечнiших тонiв, де був свобiдний вiд усеї конвенцiональної фразеологiї. Ще виразнiше бачимо се в вiршi "Муза", котру поет величає своєю матiр'ю i вчителькою:
Моя порадонько святая!
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночi,
I вдень, i ввечерi, i рано
Витай зо мною i учи,
Учи неложними устами
Сказати правду.
(Кобзарь, II, 73).
Ми зупинилися на сих свiдоцтвах самих поетiв про процес поетичної творчостi трохи довше головне через те, що кому ж лiпше й тямити в сьому дiлi, як не самим творцям? Постороння обсервацiя тут майже неможлива; наука мусить в такiм разi зiбрати поперед усього свiдоцтва першорядних свiдкiв i, доповнивши їх подекуди по змозi, повинна взятися до вияснення самого факту.
Поперед усього мусимо сказати: сам факт, що в такiй високiй та скомплiкованiй психологiчнiй дiяльностi, як поетична творчiсть, несвiдомий елемент може грати важну чи, може, головну роль, належить до досить нового наукового надбання. Для фiлософiв-рацiоналiстiв XVIII вiку вiн був зовсiм неможливим, так само як неможливим був i для фiлософiв-iдеалiстiв першої половини нашого вiку, що силкувалися звести весь свiт i всi його прояви, а тим самим i всю психiчну дiяльнiсть до якоїсь одної, по змозi повної i безсуперечної формули. Тiльки в iдеалiстiв-песимiстiв Шопенгауера, Гартмана сей факт пiднесено з натиском, а то для того, що власне у Гартмана "несвiдоме" (Das Unbewusste) було зроблене основним елементом усього його свiтогляду. Та для наукового дослiду сього було замало, бо, роблячи "несвiдоме" основним елементом, Гартман тим самим зробив його чимсь незвiсним, таким, що не пiдлягає дальшому аналiзовi.
Тiльки в найновiших часах, коли за почином Фехнера i Вундта розпочалися в Нiмеччинi, Англiї, Францiї i Iталiї систематичнi дослiди над психологiєю експериментальним методом, коли давня метафiзична або емпiрична психологiя перемiнилася на психофiзику або, як її називає Вундт, фiзiологiчну психологiю, удалося в значнiй мiрi прояснити роль несвiдомого, мiж iншим, i поетичної творчостi. Вихiдною точкою були студiї над тим, що називаємо людською свiдомiстю, i ми покористуємось тут найновiшою працею про сю тему, виданою в минувшiм роцi, - студiєю Макса Дессуара "Das Doppel-Ich", щоби показати, як сучаснi психологи вияснюють сю загадкову сторону поетичної творчостi. В своїй студiї пiдносить Дессуар той факт, що велика сила спостережнь, зiбраних в остатнiх часах, довела нас до зрозумiння того факту, що кождий чоловiк, окрiм свого свiдомого "я", мусить мати в своїм нутрi ще якесь друге "я", котре має свою окрему свiдомiсть i пам'ять, свiй окремий суд, своє почуття, свiй вибiр, свою застанову i своє дiлапня - одним словом, має всi прикмети, що становлять психiчну-особу.
"До мене прийшов приятель, - оповiдає Дессуар, - i оповiдає менi якусь новину, задля котрої я мушу з ним разом iти в одне мiсце. Коли вiн оповiдає сю цiкаву новину, я лагоджуся до виходу. Припинаю собi новий ковнiрик, обертаю манжети, запинаю шпiнки, одягаю сурдут, беру в кишеню ключа вiд брами, заглядаю мимоходом до дзеркала, - i при всiм тiм з найбiльшою увагаю слухаю оповiдання, перериваючи його часом своїми запитаннями. Вийшовши на вулицю, починаю нараз сумнiватися, чи не забув ключа вiд брами в своїм покої, тож бiжу знов нагору, шукаю ключа по всiх усюдах, та надармо, вкiнцi сягаю до кишенi i переконуюся, що ключ є у мене. Коли я потiм оповiв се приятелевi, сей вiдповiв менi: "Чого ж ти менi не сказав уперед, чого бiжиш нагору? Адже я бачив виразно, як ти вийняв ключ вiд брами з купи iнших ключiв i вложив собi в кишеню. Як же можна бути таким розтрiпаним"! Прошу зважити, яка скомплiкована була тут дiяльнiсть, а проте здавалося, що свiдомiсть нiчогiсiнько про неї не знала. Герой сеї маленької пригоди робить усi приготування до виходу так систематично i порядно, немовби уперед обдумав їх якнайдокладнiше. З-помiж купи ключiв вибирає власне той, якого йому треба, переконується в дзеркалi про повноту свого туалету - всi психiчнi функцiї, для яких конечно треба свiдомостi особи.