Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.
– Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.
Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.
– А що? – скосив око в мій бік Роланд Максимович.
– Читайте вголос.
Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:
– Що скажете?
Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.
– Як на мене, гарні вірші, – дещо здивовано відповів Роланд Максимович. – Міцно збиті…
– Міцно збиті? – повторив Микола Михайлович. – А вам відомо, ким їх збито? – слово «ким» він вимовив з притиском.
– Ні.
– Ось ним, нашим спільним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. – Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!
Роланд Максимович похнюпився.
– А звідси один крок до браку взаємовиручки, – вів далі Микола Михайлович. – Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, – начштабу знов кивнув у мій бік. – А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.