З утворенням козацької держави Богдана Хмельницького і зовсім справи стали кепські. Козацький дух розлився всюди, у кожного в очах і в серці була віра, яка прищеплювалася зі старих дум, з пісень, а також у школі та церкві.
Нас перекинули з пекла сюди, ось тому й знялася така буря зі зливою та громовицями — відчинилася пекельна брама. Поспішали так, щоби встигнути до світанку до мірошника, бо не переносимо сонячного світла. Мельник — старий грішник, який не знати за що продав душу нашому панові. «Вбранка», у які ми одягалися, це, звичайно, не тільки одяг, як ви подумали спершу. Це людські тіла. Мельник вшсопав їх із незапечатаних могил. Чим більше тіло пролежало в землі, тим тяжче гоїлося. Ось чому ми були спочатку у страшних виразках та ранах. Ліки старого, а також наш бісівський дух влили в ці тіла нове життя.
Тепер, одягнувши людські «вбранка», ми не боялися сонця. Ми не мали такої сили, як раніше, проте могли ходити між людей, зводити їх із дороги праведної, з розуму, а як пощастить, то й зі світу. Погляньте навколо себе, може, і ви таких людей знаєте, що постійно вас на гріх намовляють? Тримайтеся краще від них подалі.
Зараз нас можна було вбити колом у груди, срібною кулею, святою водою, а ще — ладаном. Ми боялися церкви та святої землі, хреста й навіть освяченої ікони. Отак нас і побила лиха година біля Софійського собору. Заледве свята київська земля не відправила назад до пекла. А там би вже господар добив — він провалів не вибачає^
Коли я отямився й розплющив очі, то побачив безхмарне голубе небо. Лежав на возі в соломі, вкритий рядном. Ледве найшов силу, щоб підвестися.
Довкола ходили люди, їх було повно, а з другого боку широко розлився Дніпро. Побратими стояли осторонь, розмовляли
з якимось дядьком. Видно, їх свята Софія не так зачепила. До мене підійшов той же хлопець, що розповідав нам перед тим про козацьку старшину.
— Ну, що ж ви так, панове?
— Та я, — хотів щось сказати.
— Нічого не кажи, розумію. Вдома довго не були, то й випили зайвого. Я так відразу й подумав. Ми притягли вас сюди, не дамо ж пропасти хрещеним.
Я поглянув на хлопця.
— Як тебе звати?
— Лесько. Ми з Броварів, приїхали торгувати до Києва.
Я вже не слухав, розглядався. Досі чув слабість, тяжко було дихати, страшно нили кості. Я встав із воза. Місце, де зараз знаходився, визначив відразу — Поділ. Тут недалеко стоїть гарна корчма, я її добре знаю.
— Хто це? — нараз запитав я Леська, рот у якого не закривався. Він повернув голову — там ішли бородаті москалі в червоних каптанах.
— Ратні люди воєводи московського. Він тепер у Києві сидить.
Схоже, той воєвода московський у Києві обжився досить непогано. Це було видно по тому, як москалі ходили собі по Подолу. Кожум’яки, бондарі та інші цехові наче й не звертали на них уваги, проте нахабство на пиках стрільців було видно здаля. Ось вони сунуть гуртом, широкою лавою, нікому не даючи дорогу й розштовхуючи людей. Були бородаті, злі. Вони перли просто до нас, обступили крам моїх броварчан.
— Що вам показати, братушки? Вибирайте мед, солоденький, лікувальний. А тут у мене мед свіженький диких бджіл. Покуштуйте, — вихваляв свій товар Лесько.
Старший стрілець узяв горщик, понюхав.
— А-а-а, хорошо.
Він узяв невелике відерце, вилив туди мед із горшка, потім із другого, з третього.
— Берете? Добре, віддам недорого, — приговорював Лесько, вже, мабуть, підраховуючи бариші.
Проте московити й не думали платити: розвернулися й пішли.
— Гей, ви куди?
Стрільці не вважали за потрібне йому відповідати — просто рушили собі далі.
— Дядьку! — гукнув на поміч Лесько.
Дядько Семен, отаман валки броварчан, побачив таку справу й перепинив москалям дорогу. Був досить здоровий, широкоплечий, стиснув кулаки, наче довбні.
— Мусите за мід заплатити.
Старший стрілець поглянув на нього, мов на комаху.
— Ти што, хахол, в дибу захатєл? Аль не вєдаєш, што ваєво-да царській теперь здєся хазяїн, а ми єво люді! Сбор базарний собіраєм!
Семен не вступався.
— Я поплатив усі чинші, всі збори й податки. Меду не дам, це мій останній заробіток.
Стрілець аж зубами заскреготів.
— Бунтавать протів людей царских надумал, сабака?
Він копнув ногою стіл — з нього так і полетіли горшки й розбилися з тріском. Семен аж загарчав від досади, кинувся в бійку, та москалі скрутили його, почали бити палицями.