Люди підняли ґвалт, почали збиратися. їх обурив вчинок стрільців, усі насторожилися. Та ратні люди на це не зважали. Вони пройшли трохи далі й наблизилися до жінки, що продавала тараню.
— Давай сюда, а то с табою так же будет.
Та ззаду вийшов козак у старшинському каптані. Він показав москалеві свою шаблю. Се був його товар.
— А ось тобі, бачив, цапина борода?
— Што? В замок єво! В дибу!
— Лише спробуйте, собачі діти, я козак реєстровий. Без податку й чиншу торгувати можу, а за грабунок руки рубати почну! Ну ж бо, зачепіть козака, то пан полковник цілий замок ваш догори дном переверне! Підходьте, кляті драби, зачепіть-но отамана Шила!
Його слова були переконливими: пограбувати козацького старшину москалі не наважилися, хоч за ними й була сила. Це не те, що простий хлоп, а ще хоробрий — шаблею махає. Вони погрозили йому, проте забралися й пішли.
Семен трохи прочуняв від побоїв, сидів, обійнявши голову руками. Базарники вже збиралися. Усі були похнюплені: торг був ніби й хороший, проте москалі добряче пограбували людей. Лише один отаман Шило був задоволений — його крам продався, гроші дзеленчали в кишені. До нього прийшли то-вариші-старшини, і вони, обнявшись, потяглися до шинку.
— Ходімо й ми, панове, до корчми, вдаримо лихом об землю, — нараз крикнув я.
— За що, все москалі потовкли, — з жалем у голосі відповів Лесько.
— Я пригощаю!
— Звідки гроші в бідного каторжника? — сумно запитав Семен.
— Я як тікав з каторги, то послав на тамтой світ одного бея турецького й захопив його кошель. Отак, панове, треба. Тож ходімо, я ваш боржник.
Мої побратими дивилися на мене, як антихрист на райську браму, адже ті люди на розбійників не були схожі, тож навіщо їх пригощати? Я їм нічого не пояснював, лише пішов за козаками, а вони прямували до тієї доброї корчми. Базарники перезирнулися й потягли за мною.
Як і у всіх корчмах, тут було гамірно й людно. Зібралися ремісники й пили знічев’я за столом, що був найближчим до дверей. Далі гуляли козаки з отаманом Шилом, що вихвалявся тим, як провчив москалів. їхній гурт був найменший, але найголосні-ший. Навпроти них, вже за іншим столом, розташувалися ми.
Я замовив побільше горілки, пива. Також принесли кілька тарелів печеного м’яса, хліба й тарані.
— Падлюки вони, морду б їм набити, — озвався Семен, дивлячись на козаків Шила, на їхні веселощі та стіл, що аж вгинався від наїдків та напоїв. — Коли ми з Хмельницьким разом на ляхів ставали, то нас ніхто не цурався, разом билися. А тепер у кого язик довший, хто гарно сраку лизати вміє, позаписувалися в реєстр, а нас, тих, хто кров свою проливав, вернули до гілуга. Уже податками обкладають, по три шкури деруть.
У шинках я дуже любив бувати. Звичайно, по роботі. Навіть пісеньку собі придумав:
Горілка, горілка зрадила парібка,
А парібок дівку через ту горілку.
Я був не єдиним корчемним вербувальником — у нас цілий підрозділ. Вони іце й досі товчуться по всіх корчмах на Україні, закусуючи вашою печінкою.
У шинку, за чаркою та при доброму товаристві, чоловік стає вільним, відважним, розриває на собі всі ланцюги буденності, що сковують його тіло. Після другого випитого горнятка завербований забував про свого коня, якого мав стриножити та вивести на луки, про пса, якого мав нагодувати, про жінку, якій також щось обіцяв... А далі гірше та й гірше. Свою роботу знав я добре, мене навіть могли поставити в пеклі начальником нашого підрозділу, супервайзером, якби не опинився тут. Тож мої броварчани один за одним лягали під мене — зелений змій моєї душі розливався по їх тілу. Дві пляшки спорожніли швидко, на їх місце стали ще дві, а потім я і лік втратив. Дядько Семен щоразу гримав на Ривку-корчмарку, щоб ставила наступний могорич. Я споював броварських хлопів, а вони пили. Біда підморгував мені та все стукав кулаком по столу.
— Ніколи того не буде, щоб нас, які кров проливали, та в ярмо знов запрягли!
— Правда, — підтримали хлопи. — Ніколи. Не за це ми свою кров проливали.
Гульня стала якась дика. Вони почали плести казна-що, не дуже замислюючись над змістом сказаного. Це мені вже подобалося, тому я замовив їм іще пійла.
У козаків бенкет також ішов на цілу губу.
— Слава!
— Віват!
— За неньку Вітчизну! — раз у раз викрикували вони й заводили чергову пісню.
— Ач, як бісяться, — мовив дядько Семен. — Як шляхта колись. Самі в шляхтичі пнуться.
— А як це? — вдав я, ніби не второпав.
— Дуже просто, — відповів плутано-п’яно за дядька Лесько. — Старшина повипрохувала в гетьмана, а не так у гетьмана, як у пана писаря генерального, що зараз усьому лад дає, лани, луки, млини, пороздавала багато своїм прибічникам, а ви собі беріть, що нам негоже.