Він плюнув. Шило поглянув на нього з-під брів.
— Я своє ім’я в реєстрі кров’ю вписав. І товариші мої також. А ти годен у козаки йти, достойний у реєстрі бути? Доведи!
Шило віддав шаблю товаришам, потім пістоль і ніж, залишившись беззбройним
— Ось я без шаблі, тепер ми рівні. Покажи, на що ти годен!
.....ч
Семен був вищий і дужчий за Шила. Він оглянувся на своїх, тоді рушив до козацького отамана. Усі розступилися, взявши їх у коло.
— Зараз я тобі доведу, іродів сину, — прогарчав Семен.
Він розмахнувся і вдарив. Шило відхилився. Тоді ще раз. Нараз козацький отаман знову ухилився від Семенового кулака, а сам вдарив супротивника в живіт. Той застогнав, зігнувся.
— Ось чого ти вартий і який із тебе козак? — крикнув йому Шило.
Нараз Семен озвірів, закричав і кинувся на козака. Вони обнялися, налетіли на стіл і перевернули його разом із наїдками. Козаки кинулися їх розбороняти.
— Бий їх! — крикнув Біда, і ми разом із хлопами кинулися на козаків.
Ремісники не захотіли втручатися й швидко ретирувалися з корчми подалі. Натомість у корчму почали один за одним входити москалі. Я їх відразу впізнав — це були ті самі, що погромили броварівців на базарі, було їх чимало, мали із собою палиці. Вже ставало куди цікавіше, хоча царські люди до моїх планів не входили. Хлопи й козаки втихомирилися, спинили тих, хто вже кинувся з кулаками в бійку. Я дуже не хотів, щоб отак просто згасла така мила корчемна бійня.
— Глянь, хто завітав. Пам’ятаєш, як вони тебе били? — спробував я роздмухати вогонь помсти в душі Семена. Він був червоний, як рак, діставши кулаком по пузі від Шила, йому було мало. Він підійшов до бородатого москалюги, згріб його за барки, струсив.
— Сам чорт тебе привів. Плати мені за мед, клятий кацапе! — крикнув Семен.
Усе притихло, раптом здоровий московит відіпхнув Семена, витяг пістоль.
— Ти, сабака? — нараз заревів, упізнавши Семена Ще мить — і бахнув постріл Він не влучив: Шило в останню хвилю вдарив його по руці, і куля пішла в стелю.
— Стріляти нас, як псів, будеш? — Шило озвірів і щосили заїхав москалеві по морді. Той упав і, не скрикнувши, лише голосно гепнув на землю. Що тут почалося! Такої корчемної бойні я не бачив уже давно, хоч у шинках вік звікував.
Коли козаки мірялися між собою навісулачки, то намагалися не бити один одного по пиці, бо лице людини — прообраз Божий. Проте зараз пішла така мордобійня, що пралися без розбору. Самому отаманові кілька разів з'їздили по зубах і розбили на голові глечик із пивом. Він виплюнув вибиті зуби, підхопив із землі важку лаву й щосили кинув на нападників. Інші хлопці також не відставали: товкли москалів, що мали духу.
Я не став чекати, доки хтось першим схопить ножа, сам вкладав його в руку, іншому гострий виделець, аби штрикнути в око, а іншому то й шаблю видобути допоміг.
— Рубони його, щоби знав сучий син, штрикни ножичком, розвали голову! — гукав я і хлопам, і козакам. Тільки й чекав того, щоб хтось першим витяг ножа і впала перша крапля крові. Навіть кинджал уже приготував та стиснув у руці, і жертву вибрав — отаман Шило. От штрикну йому під ребра — добрий буде початок, козак, видно, знатний, он як кулаками махає. Я підійшов поближче, щоб зручніше було. Козаки й москалі похапали дрючки, ножі, шаблі. Усе пішло обертом, усе літало, чулися крики й стогони. Потекла кров.
Раптом знадвору почувся постріл —■ декого це зупинило. Розштовхуючи москалів, що товпилися в проході, всередину ввалився гетьманський осавул. У руках його були пістолі, один із них димів. Осавул стрельнув з іншого вгору. У тісній корчмі звук пострілу видався особливо гучним, і він остаточно зупинив усіх. Все завмерло. Козаки підхопили своїх поранених.
— Що тут таке?! — ревнув осавул.
— А хіба не видно, — тихо відповів йому хтось.
Осавул похитав головою.
— Ех ви, тут владика помер, весь Київ плаче, сам гетьман і старшина з Пхалися на похорон, а ви, сучі діти, що тут витворяєте! Зараз всі мені по норах! Не на те вам шаблі гетьман дав, щоб ви по корчмах розмахували!
Відповів Шило, сплюнувши кров із розбитого рота:
— А он православним скажи, — показав на московитів. — За гетьмана говориш, осавуле, то хай гетьман запитає своїх спільників любих, завіїцо вони людей киями по головах б’ють на базарі?!
Осавул оглянувся на стрільців.
— Марш мені звідси. Завтра ж гетьман у воєводи буде!
Москалі втягнули голови в шиї і, обійшовши осавула, вискочили геть, поволікши тих своїх друзів, що не могли йти самі. Над дверима корчми так і писало: «Ласкаво просимо, назад виносимо». Осавул наказав усім завтра прибути на гетьманський суд і пішов за ними.