— Чого ж гетьман мовчить? — запитав Лесько.
— Хмельницький уже хворий, нездркає. Старшини його не хочуть із царем заїдатися, а воєводи ту слабину почули та й полізли.
Всі мовчали. Аж тут допеклася печеня і ми дали зубам роботу. Після вечері козаки повкладалися спати, а ми утрьох стали на варті.
— Що будемо робити? — запитав Біда.
— Вони на грабежі не підуть — даремно так довго волочилися з ними, — сказав Аихо.
— Порізати їх треба, а самим до москалів пристати. Війна неминуча, чую, нарубаємо ми тута козацьких голів, — озвався знову Біда.
— Кинь, Лихо, окуня, що там у Бихові робиться, — попросив я.
Лихо приставив руку до очей, напружив зір. Він міг своїми очима бачити за сотні верстов або крізь стіни будинків.
Він «кинув окуня» у Старий Бихів, все ретельно оглядаючи та переказуючи нам.
Полковник зі своїми старшинами зібралися в одній зі світлиць полкового будинку. Стали на раду.
— Бачите, панове, непроханих гостей маємо. Воєводи з людьми ратними лізуть на наші землі, ще й шляхту польську за собою тягнуть. До мене вчора посол від воєводи прискакав. Казав, щоб ми забиралися звідси, щоб покинули Білу Русь. Порадьте мені, браття, чи будемо з ними битися, чи миритися.
Сотники переглянулися. Обізвався один із них:
— Постривай, пане полковнику. Як це, забирайтеся? У мене тут хата, сім’я... Куди ж я піду? Людей зі своєї сотні в козаки позаписував, панську землю поділили й зажили собі по-людськи, а тепер, виходить, або світ за очі, або знову в кормигу панську?
— Нема куди нам іти, і ярмо більше на шиї не вдягнемо! Битися будемо, а не миритися. Це тепер наша земля, наша свобода, за неї ми сконати готові, — гукнув інший білорус.
— Нам воєводи не указ. Нехай собі у своєму Смоленську господарюють, а до нас їм зась. Ми ту землицю від панів-ляхів одбили, нам тут і панувать, — висловився третій.
— Мусимо захистити своє, — озвався вже й четвертий. — Москва якіцо тут переможе, то не зупиниться — на Україну полізе. Козакам без бою негоже здаватися, хоч би й не знати який ворог сунув. Будемо битися!
— До гетьмана треба послати, — запропонував хтось.
Раптом Нечай підвівся.
— Після тяжкої хвороби, пролежавши кілька днів без мови, наш батько, добродійник наш, ясновельможний пан гетьман помер. Не стало нашого захисника, нема нас вже кому захистити, брати. Поки що хіба на свої сили уповати можемо. Коли він жив — кляті москалі сюди й носа не сміли ткнути.
Сотники й собі повставали, похилили голови, перехрестилися. Багато хто з них пустив скупу козацьку сльозу — батька втратили.
Нечай розгладив вуса
— Укріплюйте містечка, готуйте люд — будемо захищатися. А зараз повертайтеся до своїх сотень. Я ж візьму зо п’ять десятків козаків та подамся в розвідку. На власні очі хочу бачити силу ворожу.
— Що ж ти посланцям воєводиним скажеш? — запитав хтось.
— Уже сказав. Відмовив. Він назвав мене кривоприсяжником, а я поклявся і хрест цілував, що це козацька землиця і що я цей народ на поталу воєводам не дам, — відповів Нечай. Сотники посміхнулися.
«Отже, Хмельницький помер. Оце так новина. Наш господар її чекав останні дев’ять років із великим нетерпінням Нечай Білорусі здавати воєводам не хоче, тож незабаром тут почнеться... Оце так у добру пору сюди потрапили. Але якщо помер Хмельницький, ми б могли і там пригодитися, у Чигирині. Особливо я зі своїми навиками вербівки», — думав я про себе.
— Ти що надувся, як сич? — запитав мене Лихо.
— А поглянь іще на силу московську, — замість відповіді попросив я.
Стрільці щільною колоною виходили з міста. Ще перед ними вийшла кіннота — драгуни та шляхетське ополчення. Воєвода Змєєв, воєначальник цього об’єднаного війська, в оточенні інших воєвод та значних шляхтичів спостерігав за рухом військ. Він кивав головою, очевидно, залишаючись задоволеним цією картиною. З такими силами можна виступати проти козацького полковника Нечая, що міцно засів у Білорусі. Цар не пожалів ані грошей, ані війська, виславши велике поповнення зі Смоленська, яке разом із місцевими стрільцями та шляхтою мало підкорити собі білоруські землі, а козаків витіснити геть. Що стосувалося бунтівного полковника Нечая, то його бажано взята живим...
Хмара куряви здійнялася над шляхом.
— Вот прищучім Івашка Нечая, і я дамой вернусь.
Це так собі мріяв один драгунський капітан, що сидів на коні поруч із воєводою. Це був середніх літ чоловік, досить кремезний. Кінь під ним бив копитом землю, ніби застоявся й просив свого пана швидше вирушити в похід. Капітан, заспокоюючи його, плескав по крупу.