Дід на копі тримався досить вправно. Вони з Шилом балакали дорогою, я їхав поруч, також слухав.
— Чого це ви варту розставили край села? Гостей чекаєте, чи що?
— Та вже чекаємо іродів. Наш панич у село вернутися хоче, уже з воєводами московськими домовився. Так що доведеться на старості літ ще канчука панського покуштувати.
— Зажди, діду, а що воєводи до вас мають? Ви ж у козаки записані, і зелллі ці під полковником нашим стоять.
— Про те й мова. Воєводи козаків витіснити хочуть, на холопів своїх повернути.
— А ви що?
— Що зробиш? Якщо полковник не оборонить — здаватися будемо. Так громада вирішила: проти воєвод не попреш.
— І що, знов того ірода шляхтича приймете, щоби, як раніше, вам на шиї виліз?
Старий не відповів нічого. Його самого боліла душа.
— Оце так. Ми із самого Києва перлися, щоби їм допомогти, а вони вже у штани наклали, — збоку гукнув я. — Шило, ти ж казав, що буде з ким воювати! Е ні, браття, так не можна. Намовляйте людей, щоб не піддавалися шляхті та москалям, будемо боротися! Панів польських побили, тож і москалям зуби покажемо.
Старий та Шило поглянули на мене.
— А що, діду. Може, згадаємо ще молоді роки?
Люди зібралися на майдані. Багато хто лаштував воза — забирався із села світ за очі, щоб не потрапити під гарячу руку шляхтича й московитів. Інші стояли мовчки.
— Бог у поміч! — гукнув Шило. Він швидко в’їхав у село, зупинив коня перед натовпом, почав гарцювати.
— І вам дай, Боже! — відповіли люди.
— А що, люди, казали мені, що ви знову під польського пана захотіли, що не мила вам вже козацька вольниця! — гукнув із коня отаман.
Всі замовкли, лише дивилися косо на козака й мовчали. Хтось відповів:
— Та бодай пропав той пан разом зі своїм виводком. Чорти його в пеклі захотіли, а не ми. Та недоля заставила — проти людей ратних царських не встоїмо. Хіба ж можна — сам цар їх послав, як можна противитися?
— Плюйте на царя! — гукнув Шило, і весь майдан охнув — яке святотатство. — Ви козаки, царські вільні піддані, а не раби його воєвод та бояр. Тут козацька земля, кров’ю нашою умита, кістьми братів наших засіяна. Мусите зберегти її для своїх дітей та нащадків, а не для царів, королів та інших лихварів, що долями людськими торгують, мов крамом на базарі!
Люди мовчали. Раптом хтось його впізнав.
— Людоньки, та це ж отаман Шило!
Майдан загудів — не забули ще!
— Що нам робити, Шило, навчи нас!
— Пошліть до полковника, просіть, щоб захистив. Жінок, дітей та худобину до лісу чи в інші села відправте, а самі нагостріть шаблі й чекайте непроханих гостей. Люди, свобода — це дар Божий, і його не можна під ноги кому будь кидати. Я прибув сюди, щоби боротися зі свавіллям царських воєвод. Хто зі мною?!
— Я, — чулося то з одного, то з другого кінця, аж доки весь майдан не гукнув дружно:
— Всі станемо! Будь нашим отаманом!
Скоро робота в селі закипіла. Як і пропонував отаман, жінок, старих та дітей разом із худобою відправили до лісу, на тимчасовий переховок. Козаки готували зброю, сідлали коней. Було всіх разом біля сотні. Першим ділом послали до полковника, аби повідомити, що збираються битися з московитами, і попросити помочі.
Прийшов обід, захотілося їсти.
— Полуднувати пора, — хтось наче прочитав мою думку.
Я тут же підтримав.
— Панове, а чого сидіти просто так? Козак же ніколи не дармує — як не п’є, то ворога б’є. І в пісні так співається:
Наливайте, браття, доки є ще сила,
Доки до схід сонця, доки до походу Сурма не сурмила.
Я заспівав, і це на козаків подіяло — вони любили пісні. Я знав, як їх намовити на горілку, адже століття по корчмах не пройшли даремно.
Хтось тут же мене підхопив.
— А іцо, горілка є, давайте столи й лави! А то ми ще й не снідали, лише з церкви та на раду.
— Гайда, панове, випиймо по чарці за нашу долю козацьку, а то завтра можемо вже до бою стати.
— І загинути...
— Гей, погуляймо наостанок!
Тут же просто під відкритим небом з’явилися столи, лави, горілка й нехитра закуска. Ми також посідали між ними.
Козаки пили, співали, я наливав їм та все приказував:
— Відбилися від ляхів, то й тих, що в личаках, терпіти не будемо.
Козаки кивали головами, обзиваючи москалів останніми словами. Тут прийшов піп. Побачивши його, я наїжився, але намагався виду не подавати.
— Не пийте, братіє! — нараз гучним басом гукнув він, піднявши догори хреста.
Усі затихли.
— Не пийте, братіє, адже піст Петрівський, не скоромтеся горілкою, бо вона від диявола.
Я намагався йому щось протиставити, щось нашептати козакам, але язик раптом одеревів.