Капітан повернувся й вишкірився до нас.
— На полковника надію маєте?! У нього занадто мало сили — і носа не посміє виткнути з Бихова.
— Сам гетьман прийде. Батько Хмель вам дасть такого прочухана, що штани свої московські погубите!
— Хмельницький помер!!!
Це викрикнув капітан, і наче грім вдарив серед ясного неба. Дід аж здригнувся.
— Брешете, падлюки!
— Пес бреше, — відповів капітан. — Здавайтеся, ваша смерть нікому не потрібна. Ваші старшини вже б’ються за гетьманство, їздять один за одним до Москви по царську ласку, обіцянками сиплять. День-два — і вся Білорусь буде наша. Так що не дурій, старий, не сваріться з царем православним.
Капітан насміхався. Дід мовчав. Плакав. Він не боявся своєї долі — плакав за гетьманом.
Раптом із лісу вискочив вершник. Спочатку його ніхто і іе зауважив, аж коли він під’їхав ближче, стрільці спробували затримати його, проте йому вдалося проскочити леді, не до самого діда. Це був посол до полковника, якого ми відправили напередодні, і він не знати як так швидко повернувся.
— Ну що там, Михайлику, що казав полковник? — спитав його дід, не рухаючись із місця.
. — Казав, що доля козацька захищати рідну землю й ставати хоч би на кого, хто тільки захоче нашу волю козацьку забрати. Сам Нечай уже йде з Бихова нам на підмогу.
Це було ніби сигналом, ніби розв’язало дідові руки. Він скинув свитку, яку тримав на руках, прикриваючи нею два пістолі. Перший постріл зніс півголови шляхтича, що мав намір повернути свій маєток, другий звалив його сусіда. Шило, який стояв поруч, і собі стрельнув. Всі козаки почали палити з пістолів, а стрільці — з мушкетів. Я впав на землю, не бажаючи спіймати кулю. Поруч уже лежали козацькі трупи та поранені, стрільців також немало скосило. Ратники почали перезаряджати зброю. Козаки вихопили шаблі, кинулися в рукопашну, але тут із лісу вискочили драгуни, що сиділи в засідці. Шило побачив їх.
— Назад, до коней! Паліть село!
Лежачи на землі та вдаючи із себе пораненого, я перечекав, доки козаки відступлять, випустивши по ворогу град куль, а стрільці та драгуни перегрупуються й підуть в атаку.
Коли бій перенісся в село, я швидко підхопився й кинувся до мертвих шляхтичів, що так і лишилися лежати побиті козацькими кулями. Не гаючись, позривав із них одяг, узяв зброю. Звідки й узялися мої побратими, почали робити те ж саме.
Тим часом козаки бігли до своїх коней і враз стали, як укопані, — стрільці вже були в селі. Вони обійшли з другого боку, шлях до відступу був відрізаний. Ми кинулися за стрільцями, щоби прилучитися до такої славної різанини.
Добігли, коли враз гул мушкетної стрільби закінчився й почулася команда капітана.
— Ріж та бий!
Козаки й собі гукнули:
— За шаблі, рубай псів воєводських!
РОЗДІЛ IV
X- ^Крпашний бій розгорівся на самому майдані біля церкви. Побачивши, що їх оточили, козаки стали рубатися із завзятістю загнаних звірів. Шилові й товаришам таки вдалося запалити кілька хат, вогонь почав розгорятися. Накидавши на майдані своїх та ворожих трупів, козаки розділилися на дві частини й почали відходити, щоб під хатами ще подрібнитися й городами та левадами добігти до лісу. Із майдану бій перенісся на людські подвір’я — хати спалахували одна ;іа одною, розгорялися, мок свічки. Ще гірше диміли клуні, іаиллсмі СВІЖИМ сіном. І Іевдовзі літній веселий день у косовицю перетворився на пекельну піч. Сизий ядучий дим затулим сонце, а козаки й стрільці били один одного, рубали несамовито.
Я ще здаля зауважив діда. Він ішов, однією рукою тримаючись тину, другою закриваючи розбиту голову. На нього уваги ніхто не звертав. Ніхто, крім мене. Я підійшов, тримаючи спис у руці. Він і не побачив мене відразу, я розмахнувся — з цілого маху вгородив йому списа в груди. Дідуган хитнувся, мов старий дуб, якого ось-ось повалять лісоруби. Старий ще мить постояв, дивлячись на мене вже неживими очима, тоді опустився спочатку на коліна, потім впав лицем просто в пилюку до моїх ніг.
У бісів почуттів не буває, але коли я це зробив, мене накрила тепла хвиля радості. Це був мій перший козак, та не простий — старий, закоренілий. Я озирнувся за товаришами, вони вже рубалися палашами з дикою люттю. Лихо зійшовся в бою із Семеном. Той хоч і мав силу, проте рубака з нього був такий собі. Він раптом упізнав Лиха й на мить закляк. Цього вистачило, щоб встромити клинка Семенові в груди. Той аж
гикнув, почав борсатися, ніби не вірив, що смерть уже прийшла до нього. Лихо витяг палаш із рани і вдарив ще раз, потім ще і ще. Семен із кожним ударом глухо стогнав, випускаючи з рота чорну кров.