— Ну, і що робити будемо?
Він зміряв мене з голови до ніг — не міг, очевидно, впізнати. Шляхтичів із ними чимало потягнулося, всіх не запам’ятаєш. Однак відповів:
— А що, треба повертатися до своїх.
— Отак? — перепитав я.
— А що?
Я криво посміхнувся.
— І чого я тільки пішов із вами ворогів государевих бити? Купка селюків посміялися над нами, стид. Половина стрільців мертві або поранені, шляхти полягло чимало, наші поранені нас стриножать, ні здобичі, ні провіанту не здобули. Та нас же засміють, он, самі хлопи регочуть із нас, виглядаючи з лісу.
Капітан спохмурнів.
— То нам по лісу ще бігати та хлопів виловлювати?
— Чому бігати? Хлопи повтікали, але є їхні жінки, худоба, та й припаси десь собі поховали. Мусимо провчити їх так, щоб інші мали науку. Дітей козацьких порубати-потоптати, жінок приголубимо, а худобу й припаси заберемо. Тоді всі будуть мати научку, що людей государевих займати не можна.
Стрілець, либонь, подумав, що я діло говорю.
— А де ми їх знайдемо, ліс великий?
— Хіба не можна запитати?
Звичайно, Лихо зі своїм зором міг побачити й сказати москалям, де переховуються козацькі жінки, проте так допомагати людям ми не мали права. Ми могли тільки підказувати. Капітан мою підказку зрозумів і тут же дав наказ привести одного з поранених козаків, якого ще не встигли добити.
Козак був на диво впертий. Стрільці підвісили його догори ногами й били палицями. Він мовчав. І тут до капітана підійшли Біда йЛихо.
— Накажи нам йому язика розв’язати.
Той лише кивнув: «беріть».
Отримавши схвальну відповідь, Лихо з Бідою почали обережно його знімати зі шнурка. Бідолашного положили на стіл, якого собі мої побратими підготували заздалегідь. Це були широкі дошки на ковбицях. Тут уже й інструменти лежали приготовані — ніж, сокира та ковальські кліщі — все, що зуміли знайти. Та їм більше і не треба було. Руки й ноги нещасного прив’язали й замилувалися своєю роботою.
— Гляди, брате, а стіл ми замалий зробили — ноги трохи звисають, — мовив Біда. — Як у тій пісні:
Ой купив дід бабці,
Новенькії капці.
Баба взула капці — тиснуть її у пальці.
Розсердився дідо:
«На базар не піду,
Не понесу капці» — й відтяв бабі пальці.
При останніх словах Лихо розмахнувся й одним махом сокирою відрубав козакові ступню. Той аж завив від болю, закричав диким криком, почав кидатися по столі.
— Лихо, ти як пес. Тобі сказали втяти палець, а ти відкусив цілу ногу, — мовив Біда, витираючи з обличчя кров, яка бризнула навсібіч.
Лихо підійшов до хлопця, схопив його за чуба.
— Можеш нам нічого не говорити. Чим дошиє будеш мовчати, тим більше я від тебе відрубаю. Буде мені на холодець. І кричи побільше — це як музика.
При цих словах він злизав кров із сокири. Хлопець із болю й жаху аж скривився й заплющив очі.
— Що в нас ііце стирчить недоладно? А ось що.
Тепер мій товариш почав відрізати козакові чуба.
— Дай і мені щось, — попросив собі Біда.
Навіть самі стрільці відвернулися, бо не могли дивитися, як мої побратими «розбирали» цього хлопця. Скоро стіл був повністю залитий кров’ю, страшні крики чулися далеко по навколишніх лісах. Нарешті хлопець затих. Витирали руки від крові в якесь рядно, ніби лікарі або м’ясники, що виконали тільки що свою повсякденну роботу. Вони підійшли до мене. Тут же з’явився й капітан.
— Ну що, лише крові наробили, а бідолаха так нічого й не сказав.
— Чого це не сказав — усе сказав.
Десь за півгодини за підказкою Лиха стрільці віднайшли й відкопали кілька ям зі збіжжям, яке козаки вже встигли закопати від непроханих гостей. Ми знали, де в лісі ховаються жінки з дітьми, де худоба. Також знали, де вони закопали сільську касу, яку ховали на будівництво нової церкви. Проте Лихові й Біді вистачило розуму не говорити про це стрільцям. Гроші ми викопали самі й відразу ж розділили.
Наші коні, яких ми прив’язали до дідової обори, зуміли вирватися з вогню й дали упіймати себе в полі. Стрільці нас
прииняли за своїх — шляхтичі до них пристали з усіх усюд і не знали один одного.
Усе складалося якнайкраще. Драгуни, шляхта, а також стрільці, яким вдалося доп’ясти коней, вирушили в ліс. Я вже грів себе думкою, як зараз буду мучити козацькі родини, нищитиму їхніх дітей, щоб із коренем вирвати той проклятий рід. А як я з жінками побавлюся! Обов’язково на початок знайду собі незайману дівчину. Ото буде розвага.
З цією думкою я гнав коня до лісу, де нас рке чекали козацькі жінки й родини. Було нас чоловік сорок, всі на конях, озброєні. Дорогу знали добре — Лихо їхав попереду. Від свисту вітру, тупотіння коней та відчуття крові аж легко паморо-чилося в голові.