Добігши до перших дерев, ми відразу попадали. Дихали важко. Я намагався затулити свою рану, але дуже трусилися руки. Кров лилася, як із кабана.
— Тобі ж шаблею по голові дали, сам бачив, — мовив, стогнучи, я.
Біда скинув шапку. Там була мисюрка: козаки та шляхта одягали її під шапку, щоб уберегтися саме від таких ударів.
Я поглянув на Лиха.
— А в тебе що? Тебе ж Нечай на шмаття рубав.
У Лиха під каптаном була кольчуга.
— Ось ви які, сучі діти. Тільки мені дісталося.
Мене й справді боліло.
— То треба було й собі щось зняти з мертвих шляхтичів, хто тобі не давав? — буркнув Біда.
Він розірвав мій одяг. Рана була і широка, і досить глибока. На щастя, шабля втрималася на ребрах, зламавши одне чи два.
— Зростуться, — повідомив мені Біда. Нічого далі не говорячи, він облив рану горілкою, яку завжди носив із собою в невеличкій флязі.
— А добре погуляли, — важко дихаючи та витираючи рукавом носа, мовив Лихо.
— Справді, гульня була гарна, — погодився й Біда. Він прихилився спиною до стовбура.
У мене в голові була одна думка, яку я тримав ще з тої хвилі, як почув про смерть Хмельницького. Уже не міг її втримати у своїй голові й наважився поділитися з друзями.
— Я собі тут гадаю, що, може, нам краще буде на Україну повернутися. Там гетьман помер, козаки зараз нового ставити будуть. Розумієте, про що я?
Вони не розуміли. Я пояснив:
— Це більше вовкулакам та упирям підходить вбивати людей. Ми ж, чорти, створені для іншого. Наша справа збивати людей із пуття, намовляти на гріх. Як нам вдасться «завербувати» кількох полковників, пообіцяти булаву, то між ними гризня почнеться, а потім і кров поллється. Брати будуть вбивати один одного — ось де ми голів нарубаємо!
Першим заперечив Біда:
— Нічого не вийде — ми замалі чорти для такої великої справи. Ти забагато на себе береш. Згадай, як ми тебе послухали і нас ледь не спалила Софія, потім ми в немилість до господаря впали, бо намовили хлопів битися з москалями. А тепер, ідучи за твоєю порадою, нас на шмаття рубав Нечай. Ти якийсь невезучий. Ніж так ризикувати, краще будемо триматися тих москалів та рубати голови козацькі. Так простіше, а головне — напевно.
Я не здавався:
— Скільки ж ми їх зможемо нарубати? Он, сьогодні вже облизали козацьких шабель. А що буде потім? Нечай не простак — він приготується до оборони. Вони укріпляться, засядуть у своїх містах, почнуться довгі облоги. Прийде осінь, холод. А тут ще почнуть нападати ззаду, ночами відбивати обози з провіантом — перебої з харчами будуть. Козаки собі нового гетьмана виберуть на місце Хмельницького, він прийде сюди і дасть москалям так під дупу, що будемо летіти, пердіти і радіти, що душа в тілі.
— А щоб мені на Йордань втопитися — не дадуть, — це вже втрутився у розмову Біда. — Глянь, яка за Москвою сила!
— То й що? Ви згадайте Хотин, згадайте Корсунь і Пиляву. Яка була сила ворожа, а як їм прийшлося тікати від козацького духу. А так ми почнемо «вербувати» старшину, розпалимо війну братню між козаками. Вони переб’ють одне одного, у їх край прийдуть вороги. Так ми зможемо взагалі рід козацький звести. Знаєте, яку нагороду за це в пеклі князь обіцяв!
Друзяки переглянулися. Захитали головами.
— Не для рила коровай, Недоле, і не для пса ковбаса. Нам веліли голови рубати, тож рубаймо. А братовбивчі війни починати — це робота самого Люципера. Не підемо. Та й чи надаремно ми сюди таку далеку дорогу топтали, щоби тепер назад повертатися? — відповів Біда від імені обох.
Я не збирався здаватися:
— Благаю вас, хлопці, повірте мені. Перемога буде за нами, і винагорода нас велика чекатиме. Вам лише треба допомогти
мені. Без твоїх очей, Лихо, я не зможу бачити своїх ворогів, а без твого, Бідо, туману не зможу до них уночі підкрастися, щоб «завербувати». Повірте, «вербую» я добре, скільки через мої намови козаків під шинком сконало, скільки стало поклонятися зеленому змієві замість Богу. Я вмію викликати душу, коли людина спить, у її сон залазити вмію. Вони не зможуть нам опиратися. Ну, що скажете?
Проте вони мовчали. Нарешті знову сказав Біда:
— Ти, коли хочеш, то іди. Але без нас. Та відразу тобі кажу — облиш цю думку, інакше знову чогось наробиш собі на голову.
Я підвівся. Не мав наміру змиритися. Плюнув собі під ноги.
— Таки піду. Не хочете мені допомогти — не треба, сам собі дам раду. Тільки потім до мене не лізьте, я вам більше не товариш.
— Ну і йди, дурко.
— Тупаки кляті, — вилаявся я наостанок і пошкандибав геть.
Перевівши трохи подих та відірвавшись від своїх друзів, я почав думати. Поспішив, коли так раптово розірвав стосунки зі своїми товаришами, проте дороги назад не було. Як мені діяти? Думай, думай! Мандрувати до Чигирина, щоб «вербувати» старшину, — ризиковано. Я втрачу багато часу, та й у Чигирині в мене нікого немає, щоб допоміг. Дошкуляє проклята рана. Може, спробувати «завербувати» Нечая? А що, це думка! Він тут, недалечко, до того ж він зять Хмельницького, з дуже славного роду, сам уславлений у боях. Чим не гетьман! Він може замиритися з москалями, здати їм Білу Русь, а сам посунути з їх допомогою на Чигирин. Білоруські козаки стануть рабами, а козаки у війні домовій переб’ють один одного. Який же я все-таки розумний.