Треба поспішати. Я спостерігав за діями Нечая і його людей. Вони ще там, на галявині, допитали полонених москалів. Дізнавшись, що ті хочуть зробити з жінками й дітьми, Нечай дав наказ перевести селян у безпечне місце. Я, шкутильгаючи, побіг на галявину, щоб знову впіймати мого коня. Він, очевидно, полюбив мене й гадки не мав тікати. Я скочив у сідло й обережно подався за козаками.
їхав за ними до самого вечора, ховаючись та чекаючи доброї нагоди. Вони трималися переважно лісом на південь, до Би-хова. Я ховався поміж дерев, все собі обдумуючи. У лісі скоро почало сутеніти, і я вирішив діяти, бо в темряві ті могли вислизнути. План уже був готовий.
Продираючись крізь чагарники, я випередив їх і виїхав на стежку. Тут же спішився, швидко роздягся із каптана, залишившись в одній сорочці. Тоді глянув на свою рану — вона почала стягуватися. Я вже казав, що на «вбранках» все заживає в десятки разів швидше. Наново розірвав її, зціпивши зуби від страшного болю. Знову потекла кров. Я вимазав нею себе, сідло, коня. Тоді повикидав далеко в кущі одяг, зброю, навіть гроші на церкву, які ми собі з друзями розділили на трьох. Почувши тупіт копит, розлігся посеред дороги.
не помилився — він не проїхав повз пораненого на дорозі. Вгледівши мене, козаки спочатку насторожилися. Вони швидко переконалися, іцо це не пастка, перемовилися кількома словами й кинули мене впоперек на мого ж коня. У них ще були поранені товариші, які схопили кулю чи облизали шаблю в бою з нами.
Щг
^.^білоруському полковнику я
Ці ліси були хлопцям Нечая добре знайомі, бо рухалися ми в темряві досить швидко. Ще до півночі прибули в Бихів. Містечко мені не вдалося розгледіти, адже було вже темно, та й споглядати краєвиди, лежачи на коні догори дупою та вниз головою, не дуже зручно.
Зате будинок Нечая я оцінив належно. Одне слово, добротний. Коли важкі дерев’яні ворота відчинилися і ми в’їхали — нас зустріли дружнім гавкотом собаки. Нечай гукнув до них, і ті затихли. Почувши тупотіння копит, з будинку вискочила челядь і сама пані полковникова. Козаки допомогли челяді зняти з коней поранених і віднести до однієї просторої світлиці в будинку. Очевидно, вона вже не перший раз служила лазаретом. Мене положили на лежанку, вистелену сіном та рядном.
Пані полковникова впала Нечаєві в обійми.
— Що це таке сталося, муже мій, хто поранив усіх тих козаків?
— Стрільці московські вкупі зі шляхтою.
— Що ж тепер буде?
Він поцілував її в голову й легенько звільнився.
— Не журися, жінко, усе якось обійдеться. Піди краще допоможи з пораненими, а зі мною все гаразд.
Лікарі з допомогою челядників оглядали поранених. До мене підійшла сама пані Нечаева.
— Де я? — спробував завести розмову.
— У безпеці, не хвилюйся, — сказала мені вона; а сама розірвала мою сорочку, обмила рану теплою водою бід крові.
— О, як приємно, ніби янгол доторкається до моєї пекучої рани. Скажіть, ясна пані, хто ви?
— Помовч, пане, тобі не можна говорити, бо рана від того кровоточить, — відповіла вона діловито, а сама мацала пальцями навколо моєї болячки. Ребра в мене після Нечаєвої шаблі вже зрослися, тож вона вдруге промила рану, але вже горілкою, після того намастила якоюсь маззю, міцно перев’язала. Вже хотіла йти, коли я легенько взяв її за руку.
— Я буду молитися за вас, моя пані.
Вона посміхнулася. Тут було досить слабке і тьмяне світло, проте я зміг розгледіти її вроду — а вона була справді вродливою.
Скоро всіх поранених обійшли, задули свічки й вийшли геть.
Лежати було важко, душно. Передусім було літо, спека... А тут ще на стіні висіла ікона. З неї Миколай Чудотворець свердлив мене своїми очима так, ніби я вдерся в його володіння. Ось-ось зійде з образа й задушить. Я це ледве витримував, але вирішив стояти до кінця. А щоб Миколай відчепився, розказав йому віршика:
— Миколаю-чудотворче, прошу тебе нині: допоможи гроші вкрасти з церковної скрині.