— Заклинаю вас, моя злота пані, візьміть мене із собою на човен. Інакше, який я буду син, коли не зможу виконати заповіт мого татка? Тепер же війна почнеться, валки на Чигирин ходити не будуть. А з вами я зможу поклонитися славному гетьманові бодай на катафалку. Крім того, я книгу про козаків написати хочу, щоб люди правду читали, а не перекручені брехні польської шляхти. А тоді, даю слово шляхтича, повернуся сюди й буду вчити всіх ваших дітей. Клянуся перунами — кращого вчителя не знайдете.
Олена була заскочена такою просьбою.
— Але ж твоя, пане, рана...
— Це дрібниця. Ваші ніжні руки й чудодійна мазь зробили диво.
Я раптом почав бити себе рукою по рані.
— Ось бачите, не болить, затягнулося!
— Ну, гаразд, я поговорю з чоловіком.
Нечай спершу не дозволив. Нечистому не так рке й легко обкрутити навколо свого пальця праведну людину. Йому, звичайно, чхати було на мої обіцянки, хіба що вчителя хорошого втратити не хотів. Він сам підійшов, щоб привітати мене, ми коротко переговорили — він переконався, що я й справді людина вчена (за п’ятсот років життя можна й не такого розуму набратися), я ж пообіцяв, що спробую в дорозі розважити пані Олену розповідями про далекі краї, щоб туга за покійним батьком так не гризла Він дрке уважно дивився на мене своїми колючими очима, ніби хотів упізнати, де мене вже бачив. Можливо, і пригадав би, як схрестив зі мною шаблі, та не вірив, що я лишився живим після того. Тоді я виклав із рукава свій козир.
— Я пишу книгу про козаків на вимогу посла Франції, приятеля мого батька. Він наказав написати про козаків, аби в Парижі та й у цілій Європі люди знали правду, а не самі побрехеньки польської шляхти. От я й напишу про славного Богдана, що сам побачу. А ще напишу про вас, пане полковнику, як мужньо ви захищаєте Білорусь.
Це його переконало — усі люди мають маленькі грішки, тільки їх треба відчути. Нечай не проти був зажити слави, як і кожен козак, а це також гріх, бо Він наказав вам бути скромними. Полковник взяв із мене ще раз слово, що повернуся до бихівських дітей, і відпустив.
Човен був великий. Козаки називали такі човни «дубами», у них могло запросто вміститися кільканадцять чоловік. От і зараз Нечай відправив із дрркиною десяток козаків із мушкетами й шаблями. Подорож по Дніпру була безпечніша, ніж лісовими дорогами, тому цей шлях і вибрав полковник для своєї дррки-ни. Найбільш досвідчений козак тримав стерно, керуючи дубом. Ще шестеро налягали на весла, троє були на заміні. Олена сиділа на носі човна, вдивлялася в берег, де залишався стояти її чоловік, проводжаючи човен поглядом. Я розмістився поміж козаками, ближче до пані полковникової, прихилившись спиною до борту. Усі мовчали. Козаки сильно налягали на весла, тож човен, підхоплений течією, швидко полетів на південь. Зловивши попутний вітер, розіпнули вітрило.
Пані Олена все вдивлялася в густі бори та пущі й думала про щось своє.
— Повертатися додому завжди приємніше, ніж залишати
його. У яку б цікаву мандрівку ти не ^вирушав, — сказав я їй. Це вивело жінку із задуми. \
— Я вже кілька років не була в Чигирині, не .бачила рідних. Бихів став мені домом.
— От я й кажу, що повертатися буде легше, приємніше.
Вона посміхнулася.
Я намагався не набридати. Знав, що мовчанка та роздуми, як і все на цій землі, можуть скоро набриднути. Так і з пані Оленою. Зав’язалася розмова спочатку про погоду, про красу навколишніх лісів, а тоді й про саме життя. У розмові час проходить швидше, особливо коли співбесідник цікавий та вміє вислухати. Інколи багато патякати — гріх, адже у всьому треба знати міру Олена була розумною, у ній не було ні краплі дурості чи легковажності. Розговорившись, я почав розповідати про далекі європейські міста, у яких ніколи не був, проте чув від товаришів у пеклі. Вона слухала уважно, ніби втягуючи відомості в себе. Так завжди роблять розумні люди — вони намагаються завжди чогось навчитися, слухаючи співрозмовника. Була здивована з різних речей, хоча свого захоплення не виказувала, як це деколи роблять жінки, поводилася стримано. Я намагався також розговорити її, дізнатися від неї дещо цікаве, однак говорила вона загально, не розкриваючи своєї душі.
Човен лише кілька разів приставав до берега. Ми не зупинялися навіть уночі. Козаки спали по черзі. Вони веслували майже без відпочинку, старий за стерном узагалі не склепив очей, лише курив та вдивлявся уважно в навколишні ліси й човни, що траплялися по дорозі.
Скоро ми проминули Київ. Я замилувався золоченими банями церков, мружився, козаки хрестилися. Мені враз захотілося побачити Катерину — і я спробував розгледіти в густих заростях її хатину. Цікаво, чи пам’ятає мене, чи знайшла собі когось іншого?