— Добре було б зайти в Лавру та святі печери, помолитися за батькову душу, — вивела мене із задуми пані Нечаева.
— Я гадаю, що зараз і так усі ченці та панотці моляться за упокій душі гетьмана. Хоча щира молитва зайвою не буває.
— Скоріше б уже добратися.
— Мабуть, Чигирин — велике місто? — запитав я. Мені й самому ставало скучно, тим більше від постійного сидіння боліли ноги.
— Та не таке вже й велике. Київ більший.
— А Суботів?
— Суботів гарний. Батько любив свій хутір. Коли не був у справах державних, то сам по господарству порався. Був добрим господарем Завжди любив хвалитися перед своїми гість-ми то пасікою, то садом
— А ви, пані, що вам до вподоби?
Вона поглянула на мене, спочатку не розуміючи. Я зробив таке обличчя, ніби питаю просто так.
— Я колись любила танці, поезію, бенкети. Любила слухати від батька про справи політичні, все, пам’ятаю, допитувалася, навіть поради якісь давала. А потім вийшла заміж, чоловік, діти. Зараз мене дуже цікавить усе, що робиться в державі. Козаки не дуже допускають жінок у свої справи, тож більше по господарству доводиться...
Я посміхнувся про себе. Це пташка високого польоту, а му-гир Нечай зачинив її у своєму Бихові, зробив ледь не наймичкою. Тож я зі своїми солодкими речами ніби бальзам на рану.
— Безсумнівно, покійний гетьман виховав своїх д ітей справжніми патріотами. Уявляю собі, яким лицарем був пан Тиміш, царство йому небесне.
Олена зітхнула. Тиміш був її старшим братом, що кілька років тому загинув у битві. Тимоша Хмельницький готував на гетьманство замість себе. Хлопець був гострий, як бритва, дрке крутого норову. Навіть гетьману не завжди корився, відстоюючи свою думку, за що кілька разів терпів суворе покарання.
Казали навіть, що то він повісив на брамі ^вою мачуху, другу батькову дружину, спіймавши її з коханцем. Тиміш не боявся батька. Узагалі він не боявся нікого. Велике щастя, що його зараз нема, а то було б усім чортам — навіть носа з пекла не могли б висунути...
Тимка оженили з донькою молдавського господаря, красунею Розандою, щоб їхні діти успадкували княжий титул. Відродилося б Українське князівство з князями Хмельницькими.
— Тиміш був наче вогонь — молодим, гарячим. Таким і зостанеться навіки. З нього був би добрий гетьман. Був хоробрий надміру, впертий, гарячий. Та з роками він став би мудрим, розважливим. Юрко, навпаки, спокійний, холодний. Нема в ньому того запалу, проте є впертість, гнучкий розум. Він також буде хорошим гетьманом, хоч і бракує йому сили та досвіду. Як би там не було, але молодий гетьман завжди зможе обіпертися на таких людей, як мій чоловік.
Вона не сказала, що Юрко був хворобливим. Його побили люди Чаплинського, коли напали на Суботів. Цю історію знають усі. Малого тоді ледве відчухали, та здоров’я він уже не мав. Хвороби зробили його слабодухим, однак хитрим.
— Та генеральний писар, — продовжив я. — Він, кажуть, теж людина вірна.
— Так, Іван Остапович завжди був відданий моєму батькові. Тато навіть Катерину, сестру мою, віддав за його рідного брата Данила. Вони люди вчені, з давнього роду, патріоти.
— Покійний гетьман добре зробив, що призначив гетьманом свого сина. Знаючи, що над ними Хмельницький панує, старшинські роди замість того, щоб за булаву битися, стануть стовпами держави. Та на початку молодому гетьманові буде тяжко, адже між старшинами є чимало честолюбців, що не захочуть коритися молодому хлопцеві.
— Правда твоя, пане. Батько умів об’єднати навколо себе різних людей, спрямувати їх на одну ціль. Вони всі як норовливі коні, що хочуть по-своєму тягти воза, і треба вправного погонича, щоб ті коні в упряжі бігли злагоджено. Юркові слід немало повчитися.
Я так і не зміг вивідати в Олени про гріховні слабкості когось зі старшин, вона не поділилася зі мною якимись цікавими плітками, зате досить добре намалювала мапу стосунків різних старшинських груп між собою, і з цієї мапи я міг зрозуміти, хто зі старшин чим дихає та на іцо розраховує. Крім того, я детально дізнався про чималу родину Хмельницьких, про дітей покійного, про трьох дружин та їх родини, про друзів і про ворогів. Коли їй не хотілося говорити, вона читала маленьку книжечку, яка завдавала мені багато болю. Святе Письмо. Тоді я накривався з головою своїм жупаном та вдавав, іцо сплю, або казав, що рана починає нити. Насправді мене аж трусило всього, вивертало, і дух ледве зміг витримати такі тортури у «вбранку». А ще козаки молилися вранці і ввечері... Я вже думав, що доки ми допливемо, то сконаю. Коли пристали до берега, щоб відпочити, я вирішив, що з мене досить тих страждань. Потайки відійшов подалі, почав викликати з води русалок та водяника і наказав їм потопити того човна к чортовій матері, а мені лиш Олену лишити. Вони б раді були мене виручити, тільки човен був захищений молитвою та Святим Письмом, і вони до нього підібратися ніяк не могли. Так я й мусив терпіти надчортівські страждання.