— А ти, пане, з пані Оленою приїхав, так? — економ, дивлячись, як я поглинаю все з миски, задав ніби просте питання. Я поглянув на нього — цей чоловік був не таким простаком, яким здавався. На грубому, товстощокому обличчі красувалися по-шляхетськи закручені вуса, одяг був чорний на знак жалоби, проте із коштовного краму.
— Так. Я товариш полковника білоруського. Пишу книгу про козаків.
— О, товариш пана полковника, — він повторив за мною, чухаючи потилицю. — Де ж вацьпана розмістити?
— А ти, пане, не переймайся. Я хоч і серед челяді жити можу.
— Як серед челяді? Пан же шляхтич!
— Я віри аріанської, а ми в побуті дуже стримані.
— Он воно що, тоді буде простіше. А в нас теж є аріани. Правда, колишні. Пан Юрій Немирич, людина великої освіти, розумна. Високо зараз сидить, дослужився.
Я уважно поглянув на того чоловіка. Схоже, він знає тут багато чого, і знайомство з ним може бути дуже корисним.
— Як звуть тебе, пане?
— Іван Мартинович Брюховецький.
— Знаєш, Іване Мартиновичу, у козаків є хороший звичай пом’янути душу покійного. Може, щось придумаємо?..
— Зараз зроблю...
Брюховецький і справді виявився тим, хто мені був потрібний. Він був старим служкою Богдана, а тепер мав і великий вплив на його сина. Немало пробувши поміж старшиною, і собі пнувся вгору, був хитрим і зависним. Горілки він також не цурався, тож мені вдалося з ним дуже швидко заприязнитися, а там і завербувати.
Іван Мартинович поселив мене в себе в хаті. Тут я переночував, сяк-так відпочивши від дороги та випитої з економом горілки. На ранок встав бадьорим і повним наснаги. Коли помився й одягнувся, Брюховецький уже приготував сніданок, а головне, поставив на стіл пиво й тараню. З великим задоволенням я одним махом випив кухоль, тоді налив собі ще. Тепер уже попивав повільно, заїдав таранею. Схоже, мені починало всміхатися щастя. Мої незугарні друзяки, мабуть, товчуться зараз по білоруських лісах, а я підібрався до самого гетьмана. Сьогодні я вперше згадав їх. Та кат із ними. Я мушу зараз зосередитися на іншому — на гетьманському синові.
Поснідавши, я за протекції Івана Мартиновича пішов до бібліотеки. її збирав і покійний гетьман, і його родина, і навіть старшини долучалися до збору книг. Пробігшись очима по поличках, я вибрав Гомера. Думаю, цим я зможу заманити молодого гетьманича у свої сіті. Тоді вирушив на пошуки Юрія.
Він був у стайні. Хлопець кохався в конях. Це було видно з його поведінки, погляду. Він розчісував їм гриви, пестив їх, говорив до них. Дуже цікаво. Я підійшов.
— Доброго дня, пане гетьмане, — привітався я. Він поглянув на мене. Мабуть, йому приємно було, що його назвали гетьманом, навіть рум’янець з’явився на його обличчі. Він миттєво загасив у собі цей вогник.
— Я ще не гетьман. На гетьманстві має затвердити козацька рада, — відповів сухо.
— Ох, перепрошую. Козацькі коні такі величні, чи не так? А от древні греки, хоч і були мудрими людьми, та коней належно оцінити не змогли. Вони не їздили на них верхи, а лише запрягали в колісниці. Греки були більше мореплавами. Вони навіть штанів не одягали, а лише хітони, себто спіднички такі. А от перси, вороги їхні, навпаки, були чудовими вершниками. Для зручності одягали штани. Козаки ж ходять у шароварах. Вони і вершники чудові, і в море ходять не гірше греків.
Мій дотеп молодому гетьманичу сподобався. Це знову було видно, хоч він і цього разу спробував лишитися незворушним.
— Вас, пане, прислала Олена?
— Та ні, проходив поруч, вирішив зазирнути...
— Авжеж, — іронічно скривився Юрко.
— Та ви, пане, не дивуйтеся, сестра хоче вам тільки добра. Ви багато пропустили навчання, це все треба надолужити, адже гетьман великої держави має бути освіченим. Неука ніхто поважати не буде.
Він вовком поглянув на мене.
— Вибач, пане, я не тебе мав на увазі. Так собі сказав. Крім того, у мене книжка є, вона більш цікава, ніж повчальна. Ходімо, я почитаю, а ти, пане, послухаєш. Тут і битви, і далекі подорожі, і герої, і кохання...
Він поглянув на книжку. Тоді знову взявся розчісувати коня.
— «Іліада»? Я читав.
— її мало прочитати, її треба зрозуміти. Гомер заклав у неї прихований зміст, який дає уявлення про управління державою, про поведінку справжнього володаря. Лише досвідчений учитель може викласти учневі всю сутність цих чарівних рядків.
Юрко так і не відірвався від роботи.
— У мене були хороші вчителі.
Я зітхнув.
— Ну що ж, так і скажу пані Олені. Хоч я пообіцяв їй почитати з паничем, доведеться свою обіцянку порушити. Що зробиш, силоміць людину до науки не повернеш. Науку треба любити. Лише пані Олена буде дуже розчарована. Шкода її.