Юрко зупинився, дихав важко. Був злий, однак стримався. Він поглянув на мене, у його очах була впертість, ворожість, зате тонкі губи відповіли доброзичливо:
— Думаю, пане, мою сестру засмучувати не варто, адже вона і так немало пережила. Ходімб, але багато часу панові вділити не зможу.
Я про себе посміхнувся.
— Ходімо до мене на квартиру. Я зупинився в пана Брюхо-вецького, — мовив я.
— А чого не до мого дому? — здивувався Юрко.
— Бо в Івана Мартиновича нам ніхто не буде заважати. Чи, може, панич мене злякався?
Він зміряв мене поглядом.
— Щось я тут паничів зроду не бачив. Тут самі козаки, запам’ятай це, пане вчителю.
Він пішов першим, я поквапився за ним.
Хлопець не висипався, це я бачив по його червоних очах. Він, як і належало синові, всю ніч сидів поряд із батьком, а вдень тинявся двором або виїздив верхи у степ.
/Ж / "Л
Я привів його до .себе, зробив жест рукою, щоб розгос-тився.
— Бачу, ти втомлений, пане, тож мучити тебе довго не буду. Почитаю Гомера й буду витлумачувати, а ти слухай.
Юрко посміхнувся.
— Дивний із тебе вчитель, пане. Але мені твоя наука починає подобатися, — зверхньо мовив гетьманич, намагаючись нагнати на себе побільше пихи.
— Бо література потребує затишку й тишини, душевної рівноваги.
Він посміхнувся й присів на мою лежанку. Я почав читати, говорити. Намагався робити це плавно, монотонно, не дуже голосно, а все тихіше й тихіше. Як я й сподівався, це подіяло. Хлопець вперся у стіну, починав засинати. Я виглянув через вікно, тоді засунув фіранку, зачинив засов у дверях. Юрко мирно сопів. Я доторкнувся до нього, викликаючи душу. Тут же позліталися ангели, тріпочучи крилами над самою головою. Вони боялися за цю душу, і, скажу вам, недарма. Я відмахнувся від них, показав їм кулак. Усе було чесно. Я мав право вербувати цього хлопця, як наш господар колись завербував Адама, Каїна, Юду та інших. Людині властиво йти на гріх. Бог дозволяє нам вербувати, інакше, навіщо він посадив би це дерево в раю?
Юрко був на коні, перед військом, з булавою за поясом. Отже, він уже бачив себе гетьманом. Це добре. Я повстав перед ним у вигляді його покійного брата Тимоша.
— Здоров, брате. Бачу, ти виріс, змужнів, — мовив я.
Схоже, Юрко не вельми зрадів.
— Тиміш? Ти повернувся?
— Так. Дякую тобі, що побув замість мене, а тепер злазь із коня та віддай булаву.
Юрко зблід ще більше.
— Як це віддай? Тепер я гетьман.
— Та який із тебе гетьман. Я мав бути гетьманом, мене батько на гетьманство ставив.
Юрко прижмурив очі, як завжди любив це робити.
— Ти загинув. Твої кості лежать у церкві в Суботові, чого ж ти мучиш мене? Хіба я винен у тому, іцо ти загинув, а я лишився? Тепер я гетьман. Правда?
Він оглянувся на своїх полковників, але ті мовчали. Юрко розгубився. З нього вже й третини не залишилося того зарозумілого юнака, з яким я говорив біля конюшні. Де й ділася його впевненість.
— Облиш, Юрку, булава не для тебе.
— Це ти облиш мене! — крикнув Хмельниченко. — Не буде цього! Я й так натерпівся через тебе, завжди ти був попереду, всі на тебе дивилися з надією, обожнювали, любили. Я ж був Юрасем. Усі мене вважали слабким та хворим. Але доля вибрала мене, а ти лежиш у сирій землі.
— Козаки тебе не хочуть.
— Хочуть!!!
І тут козацтво озвалося.
— Юрка хочемо.
— Виговського!
— Тимоша!
— Івана!!!
Усе змішалося.
— Я ваш гетьман! — кричав Юрко. Його тіло кидалося по моєму ліжку, він махав головою. Я розігрів його до потрібного, тепер можна вербувати. Махнув рукою — військо зникло, ми залишилися наодинці в батьковій світлиці. Були ще малими.
Я обійняв його.
— Та чого ти, Юрку, я тебе не скривджу, а навпаки, захищатиму. Нехай хтось тебе тільки спробує зачепити! З тебе буде добрий гетьман, але ти маєш бути хитрим. У тебе нема часу, як у мене чи в батька, щоб завоювати в козаків ласку й любов. Ти вже гетьман, тому маєш бути сильним, а деколи й жорстоким та підступним. Сам бачиш, військо не одностайне, одні кричали за тебе, інші — проти. Вороги завжди будуть, тож їх треба позбутися, доки вони тобі не встигли зашкодити, їх можна купити, обдурити, налякати, оббрехати, а коли треба, то й убити. Так, ти не дивуйся. Ти ж учив історію, читав
книги. Тож знайди вірних тобі людей, об’єднай їх, знайди ворогів і знищ їх.
Юрко був блідий, як мрець.
— Козаки цього не потерплять.
— Ще й як. Крім того, мусиш підтримкою царя заручитися, нацькувати на своїх ворогів. Нехай жеруться між собою. Віддай Москві частину привілеїв козацьких, за це цар буде тебе гетьманом до кінця віку тримати, а потім і дітей твоїх. Ти житимеш у розкоші, у шані. Подумай про це.