— Твоя, старий, мазь, смердить, як лайно.
Мірошник бачив уже не одного такого мудрагеля й спокійно кивнув:
— Бо це і є лайно — собаче. Таким, як ви, помагає, рани , заживають, наче на собаці.
Лихо голосно відригнув.
— О, і шлунок почав працювати від твого напою, справді помагає, старий. Тільки гидота страшна, ніби на лайні настояна.
Старий вовком глянув на нього, однак Лихо не знітився. Біда зауважив:
— На лайно не схоже, швидше сеча. Тьху, паскудство!
— Уявляю, скільки ти, старий, за тим псом набігався, доки надоїв із нього цілий збанок.
— Авжеж, тепер той пес перед деревом довго ногу задирати не буде, хе-хе-хе, — зареготав Біда, і двоє моїх дурних приятелів почали іржати, вхопившись за животи.
— Регочете, значить, здорові вже. Цю ніч переспіть, заки рани на морді затягнуться, а завтра вимітайтеся.
— Не поспішай, мірошнику. Чого ти дав нам такі гнилі «вбранка»? Хлопці розповідали, що їм набагато кращі перепадали.
— Який час, такі й «вбранка», — розвів дідок руками.
— Мірошнику, ти знаєш, чого нас сюди прислав господар?
Дід продовжив мастити рани Біді.
— Провинилися перед ним, ото й післав вас сюди. Щоби знову задобрити свого господаря, мусите вбити чим побільше козаків, бо смерть чубатих для нього — наче бальзам на душу. Повірте, таких, як ви, у мене були сотні.
Добре, що він усе знає, не треба буде пояснювати.
— Що ж ті козаки йому зробили? — Біда ніколи не пхався до політики нашого князівства, тому й спитав таку дурницю. Щоб не гаяти часу, я тут же задав друге запитання:
— Скажи, мірошнику, чи є таке місце, де ллється зараз козацька кров, аби ми голів собі нарубали?
Старий закінчив мастити Біду й присунувся з маззю до Лиха.
— Не в добрий час ни прибули, зараз на Вкраїні тихо, війни нема. От колись були славні часи... Можна було і з татарами ясир гнати, і з ляхами церкви палити, козаків різати. Давно у вашого брата не було такого свята, як під Кумейками, Боро-вицею. Отам ваші іродові душі повеселилися.
Я й сам знав, як у ті часи можна було вислужитися. Деякі мої друзяки поверталися тоді додому з України з такими трофеями, що князь їх відразу полковниками поробив. Вони розповідали, як калічили козаків, очі свердлили, руки рубали. А було ще й таке, що дітей козацьких на вогні пекли, жінкам груди рубали й били ними їхніх чоловіків по писку.
Тут у розмову встряв Лихо. Його якраз закінчили мазати й приступили до мене.
— Але ж розповідали, що потім ще була війна, коли Хмельницький на ляхів вийшов із татарами, тоді кров добряче лилася.
— Було крові чимало. Хмельницький розбивав ляхів не раз, потім під Берестечком поразка була, далі знову перемоги. Гетьман, під руку царя московського ставши, так загнав татар і ляхів по норах, що й досі носа не сміють показати. Козаки самі собі пани у своїй державі, всюди порядки козацькі, вольниця. Школи ставлять, церкви...
— То що нам робити? — запитав я, підставляючи руку, щоб старому легше було обробити рани.
— Найбільше, це можете злигатися з випищиками й громити заможних козаків та старшину. Розбоєм собі довіру господаря вернете.
— Хто такі «випищики»? — запитав Біда.
— Це козаки, що воювали з Хмельницьким, проте після закінчення війни в козацький реєстр не були записані, а до плуга повертатися не захтіли. Вони до війни звикли. Зараз багато таких на Січ помандрувало, та вам я туди не раджу лізти — на Запорожжі ні один із ваших довго не протримався.
Він закінчив роботу.
— Тут у рушнику пиріг — поїжте. Завтра ран уже не буде, і можете виступати у свій похід. Лише дивіться, щоби моя дочка вас не бачила, се мій наказ. Не послухаєтеся — помочі в мене просити вам зась. Я вас попередив. Прощавайте.
Старий зліз по драбині, пішов до хати.
Сонце заходило. Я виглянув крізь шпару в дошках, щоб оглянути подвір’я мірошника та навколишні краєвиди. Було видно ліс, з якого ми прийшли, частину хутора, цвинтар, а також річку. З іншої сторони був великий сад, а збоку мірошників город. А на городі...
Я протер очі, подивився ще раз. По городу ходила гола дівчина, обробляла сапкою капусту. Була високого зросту, чорнява. Тіло досить засмагле, отже, не вперше вона собі так гуляє. Груди в неї були повні, стан гнучкий, хоча худою дівчину також не назвеш. Вона спритно згиналася, обробляючи кожну капустину.
Якби не моя хвороба, то я, напевно, відчув би хвилю збудження від такої сцени. А так задовольнився лише малим — оцінив красу дівчини.
Я здогадався, чому вона гола. Багато хто з жінок так ворожить: мовляв, городина побачить пишне жіноче тіло й собі почне так розпускатися. Особливо це помічне на огірки. Вони дивилися на її груди, сідниці і враз від такого виростали, наливалися силою, підводилися, набухали... А порічки й полуниці червоніли зі встиду...