- Я ще не дійшов до того, щоб брати гроші з рідної донь ки.
- Але тоді я повинна буду готувати для тебе супи з м’яса і овочей, а в мене на це немає часу! Я вчуся!
- Віко, я ж не плачу за твою освіту, як багато інших бать ків дорослих дітей! Отже, я цілком можу виконати ремонтні роботи для тебе безкоштовно і без якісних супів.
Вікторія не змогла втримати посмішку і сказала батькові, що він, здається, класний мужик. А потім згадала, що сьогод ні дев’ятини по мамі і відчула, що зраджує її світлу пам’ять, заграючи з батьком, і виправила ситуацію тим, що схлипнула і застогнала, мовляв, вони з мамою завжди хотіли мати хатню робітницю. Такі жінки, як вони, заслуговують на це!
Дмитро зітхнув, що він і сам винен, що Віка виросла самовпевненою феміністкою. Пригадалось, як дочка незграб но несла тацю з тарілками з кухні до святкового столу, і дядько Володя присоромив її: «І що то за господарочка, яка не може спритно подати такої дрібнички! Хлопці любити не будуть!» І дванадцятирічна дівчинка спересердя кинула тацю на підлогу і закрилася у своїй кімнаті з плачем: не треба нам таких хлопців, які люблять офіціанток! А Дмитро напустився на Володю: які хлопці? Дитині вчитися треба! І Володя за свій невдалий педагогічний випад був змушений збирати битий посуд із підлоги.
У двері подзвонили Лариса з Ярославом. Коли гості чіп ляли свої кожухи, вішалка впала, і Дмитро знову мав би шанс швидко врятувати ситуацію, але в цьому домі немає елемен тарних інструментів, щоб наново почепити вішалку. Він пообіцяв зробити все це найближчим часом, а поки що гості склали верхній одяг на крісла в холі й пішли до столу.
У Ярослава волосся змащене якимось запашним розчи ном. Із нагрудної кишені піджака стирчить чорна хустка, на руці жалобна європов’язка, і сам він ретельно тримає на обличчі фальшиву трагічну маску. Він хапає кулончик на шиї у Вікторії, і Дмитрові хочеться дати йому по руках. Але Вікторія каже «заберись» із кокетливим смішком, і батько вирішує не втручатися.
Сіли до столу.
- Ви, як я бачу, вже почали без нас, - каже Ярослав.
Лариса смикає сина:
- Батько з донькою мають право випити самі, без будь кого… Гаразд, хай земля буде пухом нашій незабутній Вероніці, мир її пам’яті!
Випили. Вікторія знову пепехилила повну. Ярослав також.
- Куди тобі пити, малятко, - каже кузенові Вікторія, - ти ж іще секондарі скул (середня школа (англ.)) не подужав.
- У мене все попереду, - жує рибні делікатеси Ярослав, - моє майбутнє - прозоре, як сльоза.
- Від Володі немає вістей? - питає Дмитро.
- Ще тієї осені передав гроші. Більше ніяких знаків уваги не надходило, - байдуже відповідає Лариса і відразу переводить розмову ближче до предмету:
- Мені на роботу дзвонила Катерина Рачко. Розповідала про вашу недавню зустріч.
- Це та сама? - цікавиться Вікторія.
Дмитро сердито кладе на стіл ніж і виделку. Він ледь стримується.
- Віко, ти вдаєш, ніби така доросла пані. Але першою ознакою дорослості є відчуття того, що і де можна говорити.
- А бити жінку по обличчю можна? - зі сльозами в голосі відповідає Вікторія. Слово бере Лариса.
- Увага! Ми зібралися по перше, щоб згадати Вероніку.
А по друге, щоб поміркувати, що нам відомо про її загадкову загибель. Ми зараз не обговорюємо питання вірності й зради.
Залишимо всебічне осмислення цих питань філософу Мур чику. Я тебе не розумію, Віко! Ми, здається з тобою про все домовились! Я згадала Катерину не для того, щоб думати про майбутнє, а не про минуле! Ніби ти не знаєш, що в чоловіків подружня зрада часто йде не через сереце. Все відбувається просто тому, що в деяких чоловіків…
- Сперми забагато… - підказує Ярослав і відразу ховається під стіл, бо Лариса люто замахується на нього, а потім звертається до Дмитра:
- Дмитре! Оскільки його батько зник у невідомому напрямку, я прошу тебе як найближчого родича застосувати силу і вивести цього мерзотника з за столу!
- Це не мерзота, - виправдовується Ярослав, - це пост модерн!
- За поминальним столом не може бути ні постмодерну, ні ненормативної лексики!
- А я не вживав ненормативки, тільки медико біологіч ну…
Ярослав почав дратувати навіть Вікторію.
- Ходімо, я тебе посаджу на телевізор, - каже вона.
Двоюрідні братик і сестричка виходять у хол, Лариса з Дмит ром лишаються наодинці.
- Отакі в нас діти, Дмитре. Твоя значно краща. Вона добре вчиться, а цей ще й двійочник. Крім того, погодься, в неї є певні підстави мати зуб на тебе. Але ми з тобою вже говорили: або ти сидиш удома і ми тебе не чіпаємо, або розпочинаємо нелегкий шлях зближення…
- Я вже з усіх сил намагаюся згладжувати гострі кути… І потім, Ларисо, я був у лікарні і дещо довідався.
До кухні заходить Вікторія. Вона бере для Ярослава тарілку рибних делікатесів, чарку і півпляшки горілки, й зі словами «щоб він нам не заважав» виходить у передпокій і знову вертається.
- Ти його не дуже напувай, Віко, мені його вести назад.
- А він скоро засне, - відповідає Вікторія, - а потім проспиться і буде, як огірочок. - І далі до батька:
- Тату! Давай так: я не нагадую тобі про твої паскудства, а ти не втручаєшся у мій спосіб життя. І тоді все буде гаразд!
Домовились? Ну то наливай! Я думаю, мама не була б проти.
Вона завжди натякала мені, щоб я подзвонила батькові, під’ї хала до нього, випила з ним чарочку на кухні…
- Ти б не дуже пила, Віко, - каже Лариса, - бо я дуже б хотіла, щоб ми усі втрьох поговорили про все, що знаємо про останні мамині години. Дмитро останній з нас бачив її живою.
- Отже, засідання веду я, - твердо оголосила Лариса.
Запитання номер один: чому ми вважаємо, що Вероніка померла не своєю смертю? Прошу висловлюватися з цього питання.
- По перше, мама не могла вмерти просто так. У неї були такі досягнення! Все було попереду!
- На жаль, доню, це несерйозне пояснення…
- Серйозне! Цілеспрямованість та повнота індивідуаль ного буття дає організму сили опиратися будь яким хворобам! Віра у своє призначення лікyє навіть від раку! А що вже казати про грип!
- Тетяна Віталіївна казала, що грип буває непередбачу ваніший за рак.
- А хто така Тетяна Віталіївна, можна запитати?
Вікторія і Лариса обмінялися виразними поглядами.
- Це мама Мурчика, - відповіла Лариса.
- А чи можна запитати, хто такий Мурчик?
- Це… як би це краще сказати.. це… автор п’єси «Дорога Зради», яку Вероніка ставила в своєму театрі «Трясоспис».
- Між іншим, на сорок днів буде знову цей спектакль. Ти, тату, маєш його неодмінно побачити!
- Гаразд, Віко, я знаю про цей спектакль… Але, якщо вже ми тут сидимо, то давай відповідати на поставлене питання.
А ти відповіла тільки «по перше».
- Добре. По друге, мамі стало краще. Вона не померла тоді, коли в неї була температура сорок! Але чомусь це ста лося, коли їй стало значно краще. А по третє, це те, що казали ви, тьотю Ларисо. Набряк гортані - це алергійна реакція, а не симптом грипу.
- Дмитре, яка твоя думка з цього питання?
Дмитро зітхнув. У нього защеміло в очах. Він ковтнув повітря, змушуючи себе говорити спокійно:
- Вероніці не було погано, коли я бачив її напередодні. Їй не сподобалось, що я прийшов, я це відчув. Але вона не була ні налякана, ні обурена. Просто дивилась на мене як на чужу людину. Я приніс троянди, вона їх взяла…
- Тобто ти стверджуєш, що твій прихід не міг викликати в неї нового загострення хвороби?
- Стверджую! І лікар Ольга Павлівна, з якою я розмовляв сьогодні, може це підтвердити. А також стверджую, що мені дзвонили напередодні. Сказали, щоб я приїхав саме до цієї лікарні. Щоб звернувся до баби Зосі. А також стверджую, що бачив бабу Зосю в домі батька Вероніки на Подолі вісімнад цять років тому, коли приходив туди по речі Вероніки.
- А може, ти помилився щодо баби Зосі?
- Віко, ти бачила її сама. Другого такого обличчя немає. Її побачиш один раз - і впізнаєш через п’ятдесят років.
Більше того. Саме з нею я домовився, щоб вона винесла одяг твоєї мами. І вона все це зібрала і подала мені через вікно, що виходило на вулицю, до Дніпра. Щоправда, я не знав, що ту жінку звали Зосею.