– А нас, тих, що знали зарані пісню, / Заспівають у трави квiти й коріння, / Вітерець хвильовий пролетить i свисне, / Тичину блакитний елан оповине. / Закиває лісними очима сосюра, / I знайдеться десь перекручений корінь, / Такий незґрабний, такий чудернацький i бурий, / Що для нього назвищ не стане тих, / Ще раз полізуть в iсторiю / I наречуть йому химерне наймення: / Йогансен.
***
Молодий автор не лише теоретизував, але й переконливо практикував красне слово. Одна за одною з’явилися віршовані збірки: «Революція» та «Кроковеє коло» (обидві: 1923), «Доробок» («Речі 1917-1923 рр.») і «Пролог до Комуни» (обидві: 1924). Утім, переломним у творчості став рік 1925-й, коли Поет збагнув, що в красному письменстві можна одночасно крокувати двома дорогами – віршів і прози.
Друком з’явилися книжки оповідань – «17 хвилин» і «Майборода» (обидві: 1925), а також під псевдонімом Віллі Вецеліуса перший український бестселер «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» (ілюстрації виконав художник-авангардист Вадим Меллер), десять накладів якого протягом року перевалили за 100 тисяч примірників.
В якусь дивовижну африканську реальність автор вів українського читача:
– Одне ще хотів би я сказати: буває так подекуди, що впаде тобі на голову горіх; од цього буває таки боляче. Так от, ти мусиш мені кріпко обіцяти не верещать і не скавучать, а зціпити зуби, хіба сказати стиха: «Гм! Гм! Гм! Макекембе-ла-моту-ма-моту-ма!»
***
У середовищі української мистецької інтелігенції усе кипіло, наче й справді відбувалося велике переселення народів. Зокрема у 1925 р. разом із групою колег Майк Йогансен вийшов із літературного об’єднання «Гарт», аби заснувати літературне об'єднання Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Так «туманний романтизм» перетворився на рух «м’ятежних геніїв».
На творчих хлібах Майк Йогансен не сидів, а працював редактором державної кінематографічної організації – Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), куди для створення нового репертуару керівництво запросило письменників, а саме: Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Володимира Ярошенка, Ісака Бабеля, Олександра Корнійчука, Юрія Яновського та інших. Утім, із посади він мовчки звільнився, коли восени 1926 р. з Харкова ВАПЛІТЕ переїхала до Києва. Дисципліна є дисципліна.
Яким він себе бачив у «Автобіографії»?
– Тепер мені тридцять літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індійського індиго. Мій фах – грати у теніс, більярд та інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні в більярд.
Для своєї епохи він був багатовимірною особистістю, якимось Гулівером-містифікатором, котрий у власних мандрах заблукав в Україну, призвичаївся та й глибоко закоренився. І не мала ніякого значення його подоба. Адже Майк Йогансен міг відпустити шевченкові вуса а ля «Україна плаче», а за місяць начисто поголитися, вдягти накрохмалену сорочку із високим комірцем і скидатися на американського інженера, якого чорти бозна куди запхали, а він оце белькоче десятьма іноземними мовами з якимись тубільцями. Ніхто із його сучасників не міг точно сказати: звідки він такий узявся – зі шведів, норвежців, німців, латишів?
***
Ніколи Майк Йогансен не скидався на лінійного українофіла, схожого на припухлий флюс. Усе навколо мандрівника краями та епохами вирувало: ідеї, люди, знання, Істина. Йому до всього було діло, і та допитливість фонтанувала успішними проектами… Він товаришував із Юрієм Яновським, Миколою Бажаном, Юрієм Смоличем, іншими самобутніми митцями. Окремо слід розповісти про Олександра Довженка (1894-1956), з яким вони багато років ходили на полювання та азартно рибалили. Було діло, навіть спільно працювали над кінофільмом «Звенигора» (1927), першим із знаменитої довженківської трилогії.
Свого часу колишній генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник (1891-1930) під псевдонімом «Юртик» розповів Майку Йогансену легенду про скарби, закопані гайдамаками у надрах гори на Звенигородщині. Захопившись ідеєю, друзі вирушили у творче відрядження на Черкащину, а, повернувшись до Харкова, написали сценарій «Звенигора» (1928), що обіймав історію у дві тисячі років. І скрипт прийняла художня редакція одеської кіностудії – ну, Всеукраїнське фотокіноуправління. Отже, ВУФКУ запустило картину у виробництво, режисером призначилл Олександра Довженка, а одну з ролей той навіть віддав Юрію Тютюннику.