Як виглядали літературні пригоди Гулівера у Слобожанській Швейцарії?
– Із декоративного картону він (автор – О.Р.) вирізав людські фігури, підклеїв під них дерев’яні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.
***
Що там жінкам, чоловікам він міг так голову замакітрити, що ті запросто повірили б, якби він узявся стверджувати, що є прямим нащадком конунґа Раґнара Лодброка, котрий захопив Париж, а потім усіх полеглих вікінґів особисто відвів до Вальхалли. Або: прапраправнуком шведського короля Карла XII, який разом із гетьманом Іваном Мазепою боронив Україну від армади Петра Великого.
Але серце мрійника і містифікатора затріпотіло, коли він зустрів випускницю Харківського художньо-промислового інституту Аллу Вікентіївну Гербурт (1901-1993), яка закінчила навчання в майстерні художника та педагога Івана Падалки, у свою чергу, вихованця знаменитого маляра-монументаліста Михайла Бойчука. Самостійна дівчина, кругла сирота Майкові сподобалася, адже після наглої смерті від тифу батьків, 17-річна Алла опікувалася ще й молодшою сестрою Іриною.
Народжена у родині професора Харківського технологічного інституту, статського радника Вікентія Хомича Гербурта-Гейбовича (1872-1918), котрий походив із польської шляхти, українською мовою за зрозумілих причин вона не спілкувалася. Поет, котрий саме готував другу збірку віршів – «Кроковеє коло», вирішив виправити ситуацію. Та навчити мові – не поле перейти…
Усе почалося із листування молодих людей, які симпатизували одне одному. Із епістолярію виріс у Алли інтерес до літератури. З інтересу до літератури – роман; потім все у них було серйозно. Згодом друга дружина Майка Йогансена зреалізувала себе як художниця та літераторка для малечі. Вона написала та проілюструвала оповідання для дітей, як-то: «Гнатові пригоди» (1927), «Штани капітана Вілза» (1928), «Сагібова подяка» (1929), «Китайські рибки» (1929) і таке інше.
Жила пара митців за принципами: дружина хотіла мати дітей, чоловік – ні. Але 15 серпня 1929 р. у Йогансенів народився первісток, синок Гайочок. Та подальше подружнє життя змінила одна зустріч, коли 28-річна Анна зазнала вихователя… свого педагога, визнаного майстра українського монументалізму, 47-річного художника Михайла Бойчука (1882-1937). Шлюб із поетом розладнався. Алла і Майк розлучилися. У свою чергу, Михайло Львович залишив дружину, відомого графіка Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук і сина Петруся. 25 листопада 1936 р лідера бойчукістів арештували, 13 липня 1937 р. нео-візантиста ХХ століття як «буржуазного націоналіста» розстріляли… А 10 грудня 1937 р. Алла Гербурт народила дочку, яку на честь матері покійного чоловіка назвала Ганною…
Попри те, що іронічно Юрій Смолич у спогадах написав: «Женоненависником Майк зробився геть пізніше – коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б», – ще у вірші «Ясень» зразка 1927 р. видющий Майк Йогансен напівінтуїтивно прощався з Одвічним:
– І співай тепер, що не ця / Була остання сторінка. / Я тебе прочитав до кінця, / І зосталась одна картинка: / «Ти мов тонесенька ясень / Зросла в голубе озеро». / Ах, засміялась ясна, / І стала на порозі. / Не сховаєш тепер лиця, / Крізь пальці горить і рдиться. / Я тебе прочитав до кінця / І до себе несу на полицю.
***
Мистецтво і подорожі рятують Гулівера від нестерпного світу. Після добровільно-примусового саморозпуску Вільної академії пролетарської літератури в січні 1928 р. Майк Йогансен створив у Харкові»“Техно-мистецьку групу А», до якої входили Юрій Смолич, Юрій Платонов, Вадим Меллер, Веніамін Брисків та інші. Формально вона існувала у 1928-1931 рр., але наприкінці січня 1929 р. разом з сімома іншими українськими літературними організаціями проковтнулася… Всеукраїнською федерацією революційних радянських письменників, що мала «об’єднати під керівництвом комуністичної партії більшовиків всі літературні організації, а в перспективі і тих письменників, які до організацій не приставали».
Захоплені техніцизмом члени «Техно-мистецької групи А» видавали «Універсальний журнал» (УЖ), профіль якого редакція визначила як «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи». Одначе, видання за рік влада закрила, – начебто, за браком паперу в країні лісів.