Пролетіли ще два роки. Та одного дня зненацька збляко творче кредо Майка Йогансена, котрий вважав: «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти».
***
У промові на загальних зборах харківської організації Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП) 24 лютого 1931 р. колишній лідер та ідеолог ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий (1893-1933) сумно констатував:
– Така організація, як група «А», теж заметушилася. Це мистецько-технічне, ліво-інтелігентське об’єднання хоч поки що й продовжує існування, але та розгубленість, яку ми там не можемо спостерігати, більше як красномовно говорить, що доля цієї організації визначалася питомою вагою такого угруповання, як Пролітфронт.
Далі життя покотилося в непролазні яри…. Попри те, що у 1934 р. Майк Йогансен вступив до Спілки письменників України, його літературна реальність давно не співпадала з радянською дійсністю. Як невиправний «романтик чистого слова», він мріяв написати «велике полотно» про «Харків, про індустріальне оновлення велетенського міста». І такий автобіографічний роман – «Югурта», справді виник. Та оригінал конфіскували енкавеесівці.
Підсумовуючи авторський доробок (слово у вжиток ввів саме М. Йогансен), за 17 років творчої діяльності він видав вісім поетичних книжок та дві збірки кращих віршів, десять книг прози, чотири книжки для дітей, дві монографії з літературознавства, як-то: «Елементарні закони версифікації (віршування)» (1922) та «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків» (1928). Але, як написав у статті «Українська література в боротьбі і жертви цієї боротьби» (1992) Іван Левадний, по нього ніколи не забували і теж мали прийти:
– Чутливий лірик, філолог, перекладач, майстер поетичного слова Михайло (Майк) Йогансен своєю творчістю ніби стверджував вірність ідеалам Партії, вихваляв Леніна, комуну, Червону армію. Але шведське походження і діяльна участь у ВАПЛІТЕ зробила його після смерті Хвильового об’єктом нападів. Йому закидали, що він не добачав завдань, які ставить Комуністична партія перед письменниками, й ігнорує їх. Йогансена відіслали у творче відрядження – в нафтову промисловість, у висліді чого з’явилася книжка його нарисів про нафту «Кос-Чагил на Енбі» (1936. – О.Р.), але і в ній партійна критика знайшла контрреволюційні натяки.
***
Що не кажіть мені, а радянська влада дбала про українських діячів мистецтв.
Диво-п’ятиповерхівку на 66 квартир, розташовану в Харкові на вулиці Червоних письменників, 5 (нині – вул. Культури, 9), збудували до осені 1928 р. Проте із заселенням в споруду із солярієм та душовими кабінками на шостому поверсі барилися. Попервах Партія хотіла в одній кам’яниці розмістити літераторів й ударників соціалістичної праці, але, на щастя, союзу пера і лопати не відбулося. Потім довго встановлювали парові котли і заводили в кожну оселю новітній телефон, що для НКВС перетворився на надійний інструмент прослуховування.
Лише у 1930 р. будинок «Слово» почав поступово заселятися.
Нові квартири діячі мистецтв отримували за жеребкуванням, згідно номера, який власноруч діставали із шапки. Сумирному мовчальнику Павлу Тичині випав жереб на квартиру № 12, а поверхом вище, у № 15, оселився галасливий веселун Майк Йогансен. Про останнього у мемуарах дочка письменника і перекладача Миколи Дукіна (1904-1933), Наталя Дукіна згадувала таке:
– Мандрівник і затятий мисливець він (Йогансен) виявився неспокійним сусідою: повсякчас заряджав рушницю, тупотів, бігаючи з собаками.
Надмірною активністю він заважав спати поету-лірику. Саме через це невдовзі за взаємною згодою сторін Павло Григорович та Михайло Гервасійович помінялися квартирами. Утім, бігати за собаками, тупотіти та коли заманеться заряджати рушницю Майк Йогансен не полишив: інстинкт мисливця не викоренити правилами соціалістичного співжиття. Мабуть, тому такими яскравими залишаються його образи, просто справжні луки Натури – «Випливає чапля з туманів» (1928):
– Випливає чапля з туманiв: / Тихо крилами моя махає птиця, / Мов у листя ранішніх лісів / З серця ронить кров – i кров стає суниця. / I ще тихше канула за гранi / I розтала десь за соснами далеко. / Чапля – може то була лелека – / Потонула в сутишi багранянiй. / I над плахтою картатою полів, / Що горіше, що солодше сниться / В ніч любові, край останніх снів / Народилось сонце – полуниця.
***